З часом бенефіцій перетворився із тимчасового держання землі на спадкове володіння — феод, що стало остаточним утвердженням земельної власності панівного класу. На місце колишньої вільної селянської общини - марки прийшла феодальна община, яка стала знаряддям закріпачення селянина. Феодальна община складалася з панської землі, яка називалася доменом, і землі, що перебувала у користуванні залежних селян. Феодально залежне селянство поступово перетворилося на кріпосних селян, які залежали від феодала особисто, сплачували йому феодальну ренту у вигляді різних повинностей -відробітків, натурального чиншу.

Одночасно з перетворенням бенефіція на феод поширювалися так звані імунітетні права феодалів різного гатунку. Головний зміст імунітету полягав у тому, що територія того, хто отримував імунітетну грамоту, звільнялася королем від юрисдикції урядових осіб, графів, сотників, яким заборонялося вступати на цю територію. Виконання усіх судових, адміністративних, поліцейських та інших функцій передавалося феодалу, який здійснював їх своїм власним апаратом. Імунітет, таким чином, став засобом позаекономічного примусу, який породжувався характером феодальної земельної власності і сприяв посиленню політичної незалежності феодалів від центральної влади, що надавало приватній владі імуніста державного характеру, а його помістя перетворювало на своєрідну маленьку державу. Така система створювала передумови для майбутнього політичного розпаду Каролінгської імперії.

Процес феодалізації, який здебільшого завершився на час правління Карла, різко змінив позицію земельної аристократії щодо центральної влади. Поглиблення системи імунітету перетворило великих феодалів на майже незалежних володарів, які прагнули політичного суверенітету. Політична роздробленість була викликана розвитком феодальної системи, яка відводила імператору місце лише голови цілої ієрархії незалежних володарів, що прагнули повної суверенності. З IX ст. традиційна римська централізація, що нею певний час послугувався Карл Великий, поступається місцем процесу, який розподілив владу між монархом і аристократією.

Майже такий самий шлях розвитку феодальних відносин пройшли Англія, частково Німеччина, Норвегія та інші європейські країни. Подібними до алоду земельними інститутами були в Англії фолькленд, у Норвегії - одаль. Фолькленд не міг бути відчужений на відміну від бокленду (бокленд - земля, якою володіли на основі дарчої грамоти), що формально знаходився у приватній власності. Фолькленд - наділ, яким володіли згідно з "природним правом" і який не був об'єктом купівлі - продажу. Норвезький одаль, будучи спадковим володінням протягом усього середньовіччя, не став приватною власністю.

В Англії панівною формою великого землеволодіння був бокленд. Формуляр королівської грамоти вказував, що король дарував лицареві або монастиреві повну і ніким не обмежену власність. Але насправді король на правах бокленду передавав села або цілі округи, що йому належали, з вільним населенням, яке було підвладне королю як главі держави, але не як власнику. Король дарував владу над людьми, а не землю. Між власником прав бокленду і населенням переданої йому землі встановлювались особисті відносини залежності.

Селяни не втрачали права на свої наділи. В результаті королівського дарування складалась ситуація, за якої на одну і ту ж ділянку землі поширювалося право бокленду, що належало магнату, а за селянином зберігалося право фолькленду. Але ні перше, ні друге не були правом приватної власності на землю.

Важливою подією, що прискорила феодалізацію в Англії, було нормандське завоювання 1066 року. Завойовники насильно закріпачили вільне населення острова і оформили його законодавче. Покріпачене населення ділилося на дві категорії: віланів та котерів. Перші - члени сільської общини з наділом ЗО акрів землі. Вони мали свої знаряддя праці, робочу худобу, користувалися громадськими пасовищами, луками. Вілани відробляли 3-4 дні панщини на тиждень у маєтку феодала, платили оброк натурою, рідше — грішми. Котери — залежні селяни з незначними присадибними наділами або й без землі. І ті й інші змушені були молоти зерно у млині феодала, пекти хліб в його пекарні, варити пиво в броварні та ін., сплачуючи за всі ці послуги чинні.

Характерною особливістю англійського села було те, що поряд з віланами, катерами там ще зберігалося вільне селянство. Ці землероби також виконували певні повинності на користь барона чи абата, але могли будь-коли покинути манор.

У Німеччині феодалізація села проходила значно пізніше - у VII - XI ст. На відміну від інших європейських держав, Німеччина була економічно відсталою країною. До того ж політична роздробленість гальмувала розвиток господарства і посилювала закріпачення селянства в той період, коли в інших країнах Західної Європи воно в основному було вільним. Іншою причиною запізнілого розвитку феодальних відносин було те, що Німеччина не входила до складу Римської імперії.

У більшості європейських країн зміцнення феодальних відносин припадає на X - XIII ст., коли феодали встановлюють владу над селянами. Ступінь їх залежності від сеньйора у різних країнах була неоднаковою. Так, у Франції, де залишилися сліди від галло-римських рабів і колонів, феодальні відносини розвивалися активніше, ніж в інших країнах. У країнах Європи залишалася велика кількість вільних селян-общинників, які мали значний вплив на соціально-економічний розвиток.

Залежні селяни за своїм складом були далеко не однорідними. У різних місцях навіть однієї країни вони виконували різні повинності. Найбільш поширеною формою феодальної експлуатації була панщина (відробіткова рента). Спочатку селяни відбували на полі феодала зі своїм реманентом і робочою худобою. Крім цього, вони виконували цілий ряд інших обов'язків: будівництво замків і доріг, транспортування вантажів, утримання військових загонів. Натуральний і грошовий оброки в Х-ХІ ст. були порівняно невеликими і дуже часто виступали як доповнення