Економічна думка стародавнього Сходу
Писемні джерела, на підставі яких можна досліджувати економічну думку стародавнього Сходу, — це, як правило, зведення законів, юридичні акти, документи господарської звітності та твори про управління державою й державним господарством. Тому багато з них мають нормативний характер і відображують позицію насамперед правлячих верств — фараонів, царів, вельможних придворних та чиновників. Економічному знанню притаманні догматизм, апріорність і значною мірою символізм. Незважаючи на це, давньогрецькі мислителі згодом намагалися осягнути та використати ці знання. Найважливіші економічні ідеї народів стародавніх цивілізацій неодноразово коментували й розвивали наступні покоління, саме їх було покладено в основу економічних поглядів учених середньовічного Сходу. Тоді ж (починаючи з IV тисячоліття до н.е.) були започатковані конкретні економічні науки (статистика, облік та аналіз господарської діяльності, управління і т. ін.), які набули дальшого розвитку в античному періоді (І тисячоліття до н.е. — IV століття н.е.).
Одні з перших відомих нам пам'яток економічної думки належать до епохи Стародавнього Єгипту, У них знайшли відображення численні питання організації та управління державним господарством, а також уявлення стародавніх єгиптян про власність, рабство, товарно-грошові відносини. Про економічну думку Стародавнього Єгипту можна довідатися насамперед з творів державних чиновників (писарів). До нашої доби дійшли «Повчання гераклеопольського царя своєму синові Мерікара», «Пророчення Іпусера», «Пророцтво Неферті», «Повчання Ахтоя, сина Дуауфа, своєму синові Піопі», різні адміністративно-господарські та юридичні документи.
У Стародавньому Єгипті здійснювався ретельний облік трудових та матеріальних ресурсів. Тому періодично проводилися переписи населення з урахуванням вікових і професійних особливостей, складалися земельні кадастри, обліковувалась худоба та інші матеріальні ресурси. Адміністративно-господарські документи характеризують організацію та управління державним (царсько-храмовим) господарством, організацію праці царських ремісників (майстрів) та землеробів — безпосередніх виробників матеріальних благ у староєгипетському суспільстві.
Важливе місце у давньоєгипетській літературі належить повчанням — творам дидактичного характеру, в яких розглядаються питання управління державним господарством на найрізноманітніших його рівнях. Так, наприклад, «Повчання гераклеопольського царя своєму синові Мерікара» (XXII ст. до н.е.) дає уявлення про політичні та економічні функції фараона — глави держави, про класовий характер староєгипетської влади. Автор говорить про необхідність ворожого ставлення до незаможних та придушення натовпу, з одного боку, і возвеличування, нагородження царем своїх вельмож, жерців — з іншого. Тоді вони працюватимуть задля царя як один загін і не буде серед них бунтарів'. У «Повчанні Ахтоя, сина Дуауфа, своєму синові Піопі» (XXI — XVIII ст. до н.е.) не тільки узагальнюється життєвий досвід, а й описується соціальна структура Стародавнього Єгипту. При цьому оспівується та прославляється професія писаря (чиновника), яка давала змогу посісти високе місце в ієрархічній державній системі. Ідеться про привілеї, незалежність, загальне пошанування посади писаря, яку можна було отримати лише після підготовки в спеціальній школі писання.
Заслуговують на увагу такі пам'ятки економічної думки Стародавнього Єгипту, як «Проречення Іпусера» (відома копія початку XVIII ст. до н.е.) та «Пророцтво Неферті». Вони розповідають про соціальний переворот, що стався у XXIII—XXI ст. до н.е., описують розпад централізованої системи управління, розкрадання податкових декларацій, знищення сувоїв законів судової палати та ін. Лихо для держави — порушення суворої регламентації господарства, брак контролю за діяльністю виробників та бездіяльність чиновників. У цих творах всіляко обстоюється ідея централізму, єдності давньоєгипетської держави — надійної запоруки порядку в країні та стабільних доходів чиновників державного апарату.
Одним із найдавніших центрів людської цивілізації була Месопотамія (Дворіччя). На відміну від Стародавнього Єгипту, у державах цього регіону порівняно швидко розвивалися приватна власність та товарно-грошові відносини, посилювалося соціальне розшарування суспільства. Держава намагалася за допомогою законодавства регулювати економічну діяльність населення та регламентувати приватноправові відносини.
Відомою пам'яткою економічної думки XVIII ст. до н.е. є закони вавилонського царя Хаммурапі. Текст законів складається зі вступу, 282 статей та підсумку. Основна мета законів — усебічне зміцнення економічної влади держави. Найбільш цікаві (з економічного погляду) статті, присвячені питанням охорони власності вавилонських громадян, питанням оренди, найму, лихварства. Розвиток товарно-грошових відносин допускається у тій мірі, яка не спричинятиме масового зубожіння вільних громадян. Закони Хаммурапі захищають приватну власність, особливо власність царя, храму, державних службовців та воїнів. Зазіхання на неї карається смертю або, у ліпшому випадку, продажем винуватця у довічне рабство. У цілому закони царя Хаммурапі є системою правових норм, спрямованих на регулювання соціально-економічних відносин у Вавилоні XVIII ст. до н.е.
Економічна думка Стародавньої Індії, як правило, була оповита релігійною оболонкою. Економічні проблеми окремо не досліджувалися, а розглядалися в давньоіндійській літературі лише у зв'язку зі спробами вирішення соціальних та політичних завдань. В основі староіндійських уявлень про суспільство лежала концепція станової (варнової) ієрархії та кастової визначеності професійних занять. Писемними джерелами середини І тисячоліття до н.е. є переважно релігійні трактати буддійські та брахманістські (індуїстські). Вони дають уявлення про соціальну структуру суспільства і містять цікавий матеріал, що характеризує специфіку сприйняття окремих економічних категорій, зокрема власності, майна.
Буддійське вчення проповідує відмову від власності як необхідну умову досягнення кінцевого спасіння — нірвани. І хоча воно не заперечує господарської діяльності мирян, подаяниям яких мають жити буддійські монахи, але спеціальної уваги їй не приділяє. Рабство розглядається як перешкода до досягнення нірвани, а боргова кабала визнається за страшне лихо. Тому сповідується необхідність всіляко уникати заборгованості та своєчасно сплачувати борги.
Велика кількість брахманістських творів грунтується на концепції трьох цілей життя людини — релігійного обов'язку, матеріальної вигоди та чуттєвої любові.