У «Законах Ману» економіка розглядалася як сфера діяльності варни вайшя. Вона об'єднувала тваринництво, землеробство, торгівлю та лихварство. Багатство давало право на особливу пошану тільки в середовищі самих вайшя. Ремесло як різновид обслуговуючої праці було долею варни шудра. Такою самою вважалася й праця орендарів-половинщиків, найманих працівників у сільському господарстві. Суспільним ідеалом був економічно незалежний господар. Можна сказати, що господарська самостійність розглядалася як одна з головних умов свободи та повноправності людини. Хоч «Закони Ману» ставлять на перше місце релігійний обов'язок (дхарму), але істинним щастям уважають досягнення всіх трьох цілей життя людини. Отож, користь, матеріальна вигода та добробут санкціонуються брахманізмом.

«Артхашастру» (між IV та III ст. до н.е.) присвячено користі, матеріальній вигоді — артхі. Це трактат про мистецтво політики та управління державою. «Артхашастра» — це зведення правил, адресованих царям та правителям, якими вони мають керуватися у своїй державницькій діяльності. За повнотою та різноманітністю змісту цей твір належить до найбільш глибоких староіндійських джерел. У ньому подано ґрунтовні відомості про економіку, адміністрацію, соціальні та юридичні інститути, зовнішню та внутрішню політику індійської держави.

«Артхашастра» показує величезну роль держави в господарському житті країни. У трактаті мовиться, в основному, про державні справи та царське господарство. Головною метою економічної політики держави є поповнення скарбниці. Відповідно до цього у «Арт-хашастрі» викладається вчення про управління та державні доходи, і

Основними джерелами доходів староіндійської держави були прибутки від державних (царевих) підприємств, а також різноманіт-1 ні податки, мито та штрафи, що стягувалися з населення. В «Артха-1 шастрі» податки розглядаються як утримання, належне цареві у винагороду за те, що він охороняє країну від зовнішньої небезпеки та | внутрішніх заколотів.

«Артхашастра» торкається також питань торгівлі як одного зі способів збагачення державної скарбниці. Важливою складовою регламентації торгівлі був нагляд за цінами та отримуваним прибутком. Ринкові наглядачі могли встановлювати «справедливі ціни» на товар, а на аукціонах стягати різницю між ринковою та оголошеною ціною у скарбницю. Прибуток включався в ціну товарів як частина витрат, і його норма заздалегідь фіксувалася — для місцевих товарів і у розмірі 5% встановленої ціни, а для іноземних товарів — 10%.

Отже, у давньоіндійській літературі вже наявні відомості про економічний лад держави, а також відображено практичні знання в галузі ведення господарства, подано рекомендації щодо управління ним, зокрема щодо організації оподаткування та з інших питань економічної політики.

Економічна думка Стародавнього Китаю виникла та розвивалася у рамках тогочасних філософських та політичних учень. Основними напрямами старокитайської суспільної думки були конфуціанство, легізм, даосизм та моїзм, які сформувалися у IV — III ст. до н. е. Протягом століть між цими напрямами велася гостра полеміка щодо економічного ладу суспільства, общини, її історичної долі, міри втручання держави в економічне життя країни та методів управління ним. Провідним напрямом було конфуціанство, яке, перетворившися на державну ідеологію, справляло великий вплив на соціально-економічний та політичний розвиток Китаю протягом майже двох тисячоліть. Назва цього напряму походить від імені його засновника — Конфуція (Кун-цзи) (бл. 551 — 479 до н.е.). Основні постулати вчення Конфуція викладено у збірці «Лунь юй» («Бесіди й міркування»), записаній його учнями. Його вчення захищало архаїчні стосунки, вічний та незмінний порядок, установлений іще легендарними правителями глибокої давнини, сувору соціальну ієрархію, управління на засаді неухильного дотримання ритуалів, обрядів, певних норм етики та моралі; розглядало регламентацію патріархально-родинних відносин як запоруку стабільності державного ладу.

Конфуцієм було запропоновано своєрідну соціально-економічну програму для правителів. На його думку, правитель мав дотримуватися економії у витратах та дбати про людей. Пропонувалося багатство розподілити «справедливіше», щоб не було надто великої бідності, зменшити податки й залучати народ до громадських робіт, не порушуючи сезонності сільськогосподарського виробництва. Тоді, як уважав Конфуцій, буде забезпечено гармонію у державі, мир у відносинах між верхами та низами, що усуне небезпеку повалення правителя.

Видатним представником конфуціанства у Стародавньому Китаї був Мен-цзи (372 — 289 до н.е.). Він висунув концепцію поділу китайського суспільства на керуючих та керованих, уважаючи, що такий поділ є «загальним законом у Піднебесній». Тим самим визнавалися природними відносини панування й підпорядкування. Керовані мали утримувати тих, хто ними керує. Щоб це виконувалося якнайус-пішніше, Мен-цзи пропонував відродити колишні общинні форми виробництва та ввести систему «криничних полів» (названа так за порядком розміщення полів, що нагадує ієрогліф «криниця»). Згідно з нею громадська земля розмежовувалася на дев'ять однакових ділянок. Вісім із них оброблялися окремими родинами, а дев'ята («суспільне поле») — усіма цими родинами спільно. Урожай з цієї ділянки було призначено для держави. Мен-цзи, як і Конфуцій, обстоював помірні податки та виступав за надання селянинові часу, необхідного для обробітку власного поля, за розвиток товарного обміну між землеробами та ремісниками. Розглядаючи питання торгівлі, Мен-цзи зауважував, що ті самі товари, але різного розміру (наприклад черевики) повинні мати різну ціну і що однакові товари можуть відрізнятися затратами праці на їх виробництво.

Виразником економічних ідей стародавнього конфуціанства був також Сюнь-цзи (313 — 238 до н.е.). У своєму вченні він, на відміну від Конфуція і Мен-цзи, виходив з