Діяльність кооперації в народному господарстві повсякчас гальмувалися законоположеннями та правовими засадами держави. Недосконалість цивільного судочинства, незадовільний стан податкової системи особливо гостро відчувалися кооперативами. Цей тягар посилювався ще й тим, що загальних норм закону, котрі б регламентували взаємні відносини у кооперативах і ставлення до держави приватногосподарських не кооперативних установ, було недостатньо для нормування взаємозв’язків і їх діяльності. У відповідності з особливостями економічного розвитку кооперативи потребували свого юридичного законодавства [9, 169].

У липні 1915 року на нараді, проведеній Союзом міст, кооперативні діячі добивалися зрівняння в правах із земельними і місцевими органами самоуправління кооперативних структур, утворивши Центральний кооперативний комітет і відповідні губернські та повітові організації [13, 3]. Далі було утворено близько 100 місцевих кооперативних комітетів. Знову на порядок дня постало питання про необхідність прийняття загальнокооперативного законодавства. Проект загального кооперативного закону у його кінцевому варіанті був підготовлений відділенням Петроградського комітету сільських позико-ощадних і промислових товариств [10, 9].

Урядова політика кооперативного законодавства також пов’язана з Державною думою. У серпні 1915 року за підписом 75 депутатів проект загального кооперативного законодавства внесений у Державну думу [14, 63]. Його основні положення фактично дублювали вимоги кооперативних з’їздів. Законопроект був переданий на відгук зацікавлених відомств. У грудні 1915 року Рада міністрів після обговорення вирішила замість загального положення, що охоплювало всі види кооперації, доручити відомствам виробити відповідні законоположення для окремих напрямів кооперативної мережі. Вимоги кооператорів були відхилені [7, 161].

21 березня 1915 року Державна дума знову обговорювала проблеми загально-кооперативного законодавства, проект якого за підписом 49 депутатів був фактичним повторенням попереднього варіанту, доповненого пунктами про кооперативні з’їзди і їх основний орган – Раду з’їздів кооперативних організацій [14, 63; 9, 161]. Попередній проект законодавства перебував на розгляді Державної ради. У зв’язку з тим, що в законодавстві ще не було визначено поняття “кооператив” і що це питання перебувало у стадії вирішення, проектувати заходи відносно нових організаційних кооперативних структур Державна дума визнала завчасним. Разом з тим передбачалося засновувати не тимчасові, а постійно діючі з’їзди – союзні організації з розпоряджувальними обов’язками, місцеві та всеросійські, як по окремих, так і по всіх видах кооперативів. Метою з’їздів було утворення страхових, пенсійних, допоміжних кас, організація та утримання культурно-освітніх установ, бібліотек, хат-читалень, книжкових складів. З’їзди, чергові та надзвичайні, передбачалося проводити без відповідного на це дозволу уряду [14, 64; 9, 162].

Аналізуючи окремі статті законопроекту, бачимо, що його автори намагалися якомога більше розширити вплив з’їздів, хотіли поставити їх у незалежне від уряду становище. Планувалося вилучити з відання органів державної влади відкриття навчальних закладів, курсів, місцевих відділів кооперативних установ, страхових та інших операцій. Ліквідовувалося також положення про право міністерств закривати з’їзди різних видів кооперативних організацій. У законопроекті закладено прагнення кооперативних діячів відкривати з’їзди і кооперативи на основі примірного статуту, замість існуючого порядку, коли це робилося за дозволом губернатора, або потрібно було звертатися до Міністерства внутрішніх справ. Отже, в законопроекті про з’їзди кооперативних установ з їх широкими повноваженнями і компетенціями було закладено бажання скасувати контроль з боку урядової влади.

Кооперація отримала закон, за який боролася протягом дев’яти років лише після Лютневої революції 1917 року. Менше ніж через місяць після повалення самодержавства тимчасовий уряд 20 березня затвердив, а 31 березня опублікував “Положення про кооперативні товариства та їх союзи” з незначними змінами в тій редакції, в якій воно було підготовлене кооператорами і розглядалося в Державній думі.

У законі давалося визначення кооперативного товариства, де пояснювалося, що, по-перше, воно має змінний склад членів, допускає вільний вступ і вихід, і є перемінний капітал, якщо були пайові внески. По-друге, метою діяльності товариства було досягнення матеріального і духовного добробуту членів у виробництві та споживанні товарів, шляхом спільної добровільної організації господарств.

Кооперативний закон від 20 березня 1917 року доповнювався постановами Тимчасового уряду від 21 червня 1917 року “Про реєстрацію товариств, громад і союзів”, та від 1 серпня 1917 року – “Про з’їзди представників кооперативних установ”. Статути кооперативних організацій підлягали обов’язковій реєстрації в окружних судах, при яких були утворені спеціальні реєстраційні комісії. Товариства отримували право юридичної особи лише після їх реєстрації у цих комісіях [9, 165].

“Положення про кооперативні товариства і IX союзи” від 20 березня і його доповнення від 21 червня і 1 серпня 1917 року вперше в історії кооперативного руху Російської імперії найповніше систематизували і визначили правові основи й норми кооперації та форми її діяльності [15, 89].

Визначальне значення закону про кооперацію, прийнятого Тимчасовим урядом, полягало в упорядкуванні організаційної структури і розширенні діяльності кооперативних організацій. Закон визначив основні напрями правотворчості, самоврядування і самодіяльності сільського населення.

Таким чином, уся державна політика кооперативного законодавства до Лютневої революції 1917 року полягала в тому, щоб утримати кооперацію під своїм контролем. Після революції 1917 року і прийняття Тимчасовим урядом кооперативного закону українська кооперація розвивалася своїм, відмінним від російського, шляхом. Разом з тим, хоча українська державна влада і проголошувала прихильність до кооперації, все ж таки вона намагалася тримати кооперативні товариства, громади, союзи в підпорядкуванні галузевих міністерств, обмежуючи їх діяльність контролем із боку охоронних органів та місцевого самоврядування.

Література

1. Височанський П. Коротка історія кооперативного руху на Україні. – К., 1925.

2. Второй Всероссийский съезд по кооперации в г. Киеве 1-7 августа 1913