Проте, царі займали надзвичайний стан у деспотичній державі. Цар вважався, принаймні формально, єдиним власником усіх земель, під час воєн стояв на чолі армії, був вищою інстанцією в суді, до нього стікалися податки, він організовував іригаційні роботи, був верховним жрецем, присвяченим в усі таїнства. Стабільність деспотій підтримувалася і за рахунок віри в божественність пануючи. У Єгипті, наприклад, фараон іменувався не тільки Владикою Обох Земель, тобто Південного і Північного Єгипту, але і живим утіленням бога Хору, владики небес. Згодом фараон був наділений «сонячним ім'ям» – він став богом Ра. Палац його вважався храмом. Його ім'я заборонялося вимовляти, тому що воно, як вважали, володіло особливою магічною силою, яку не можна витрачати в пусту.

У Китаї імператора називали Сином Неба, верховного божества.

У найдавнішій індійській релігійній книзі Веди було написано, що цар створений з часток тіл різних богів, «і тому він блиском перевершує всіх створених істот... Подібно сонцю, він палить очі і серце, і ніхто на землі не може дивитися на нього. По своєму [надприродному] могутності він є вогонь і вітер, вона – сонце і місяць, вона – владика правосуддя...».

Усі ці пишні титули були не просто квітчастими метафорами, за допомогою яких цар звеличувався над своїми підданими. Не в переносному, а в буквальному значенні для древніх людей цар було богом у людському образі. Це вірування тягнулося ще з часів первісності, до таємничих ритуалів, у яких вождь племені, він же жрець, виконував роль творця, що створює з хаосу світовий порядок. Як і в первісну епоху, у древніх цивілізаціях зберігалася віра в те, що цар (вождь) має магічну силу, від якої залежить благополуччя його народу. Ця сила поширюється на підданих і після смерті пануючи, а точніше, після його переходу в інший світ. Тому при похорон пануючи дуже велике значення надавалося правильному виконанню всіх похоронних загонів. Гігантські піраміди будувалися в Єгипті для того, щоб облаштувати його нове «житло» якнайкраще: адже від загробного блаженства «великого бога» залежало процвітання країни. Ці древні представлення ішли в минуле дуже повільно: поступово зживалося віра в те, що цар є богом (у Китаї вже в I тисячоріччі до н.е. з'явилася ідея про те, що несправедливого царя можна змістити), але віра в те, що царська влада священна, залишиться надовго.

Функції держави полягали не тільки в придушенні і гнобленні – вони були набагато ширше і складніше. Створюючи закони, державу забезпечувало всі шари населення, хоча і не рівною мірою, визначеними гарантіями. Без цього неможлива було би життя суспільства. Закони упорядковували відносини між людьми, покладали на них відповідальність за свої вчинки, уселяли, що в них є права, нехай навіть мінімальні, реалізації яких можна вимагати. Особливо послідовно праві особистості захищалися в законах Хамурапі.

Так поступово починав формуватися рівень цивілізованості суспільства. Звичайно, цей рівень був ще досить низьким. Поняття справедливості мало зовсім не той зміст, що вкладає в нього сучасна людина. Розходження в положенні соціальних шарів були неймовірно великі. Але не будемо забувати, що це була лише перша ступінь довгого шляху людства до розуміння того, що держава повинна відбивати інтереси усіх рівною мірою, і спробам реалізувати такий принцип.

2. Суспільство в древніх цивілізаціях на відміну від первісності було неоднорідним, у ньому з'явилися різні соціальні прошарки. Це було зв'язано, з одного боку, з тим, що утворилася держава, що вимагало спеціального апарата для керування.

З іншого боку, у цивілізованому суспільстві підсилювалися професійні, функціональні розходження (ремесло відокремлювалося від землеробства, виникла торгівля і т.д.), росло майнове розшарування. Вже в стародавності стала складатися складна структура суспільства, що згодом ставала усе більш диференційованої і розгалуженою.

Особливістю Східних суспільств була їхній стругаючи ієрархічність: кожен соціальний шар займав своє, чітко визначене місце і відрізнявся від інших своєю соціальною значимістю, а також обов'язками, правами, і привілеями.

Суспільство в древніх цивілізаціях часто зображують у виді піраміди. На вершині її коштує цар, далі йде вищий шар знаті, що складає з жреців, родової і військової аристократії. Це були самі привілейовані шари в суспільстві. Представники знаті займали високі державні посади, у їхньому розпорядженні були величезні землі. Ці землі могли бути відняті в громад, а найчастіше вони дарувалися чи царем завойовувалися під час воєн.

Високе положення в суспільстві займав і численний апарат чиновників, тому вченість приносила великі практичні вигоди.

Особливий прошарок складали купці, яких підтримували державу, зацікавлена в постачанні іноземних і рідких товарів. Завдяки купцям здійснювався економічний зв'язок, поки ще дуже слабка, між окремими районами.

Окрему категорію населення складали воїни. Знаходячись на службі в постійній армії, вони одержували постачання від держави. Після вдалих походів улаштовувалася роздача земель, рабів, крім того, воїни жили за рахунок розгарбування захоплених земель. У мирний час їх часто залучали до важких робіт: наприклад, у Єгипті воїни трудилися на каменоломнях.

Досить численними були ремісники, здебільшого вони жили в містах, але були і ремісники (очевидно, залежні), що працювали в майстернях, що належать храмам,