Утвердження Америці статусу США

1. Джерела державності

На формування державного ладу Америки вплинула Англійська політична спадщина.

Англійські поселенці принесли із собою політичні ідеї, що розвивалися в Англії в плині сторіч.

До 1600 Англійський уряд надавав своїм громадянам цивільні і політичні волі: розширення справ у суді присяжних. В англійській системі керування існували 2 принципи: 1) обмеженість повноважень уряду і 2) представницька влада. Вони і вплинули на подальший розвиток Америки, тому що була прийнята частина англійської системи.

Англійський Білль про права 1689 року дуже важливий для американських колоністів, він розмежовував права й обов'язки правителя, застосовувався до американських поселенців - вихідцям з Англії, у тім же ступені, що і до англійців.

Однієї з передумов американської революції: послужило припущення про те, що колоністи позбавлені основних прав, закладених у Біллі.

Незважаючи на фрагментарність і уривчастість своєї діяльності колоніальні уряди заклали основи національної державності.

Серед них найбільш важливі:

1) писана конституція, що гарантує основні волі і відмежовує силу уряду;

2) законодавчі органи, що були представлені виборними представниками;

3) поділ влади.

Ключовою рисою в период колоній було керування у відповідності з письмовим планом. Мейфлауерська угода першопоселенцы підписали в 1620 році, що є першим прикладом колоніального самоврядування. (41 чоловік, представники всіх родин, що прибули в Америку брали участь у розробці Мейфлауерської угоди).

Вони розуміли, що потрібні правила, щоб керувати своїм укладом, щоб вижити на цій землі.

Представницька влада стала невід'ємною правовою традицією в Америці задовго до оголошення своєї незалежності в 1776 році.

Губернатор як представник монарха виконував накази короля, він також втілював у життя закони, що приймалися колоніальними законодавчими органами.

2. Декларація незалежності

Декларація Незалежності говорить: “Усі люди створені рівними, усі вони обдаровані своїм творцем деякими невід'ємними правами, до числа яких відносяться право на життя, волю, прагнення на щастя. Для того, щоб гарантувати людям ці права, створюється уряд... Усякий раз, коли форма правління починає суперечити цим цілям, право народу - змінити її, або зовсім знищити і заснувати новий уряд”.

1 липня 1776 року Континентальний конгрес, відповідно до прийнятого раніше резолюцією, приступив до обговорення питання про проголошення незалежності.

Погляди Джефферсона, що знайшли вираження в Декларації, відбивали досвід самих американських колоній, їхні власні демократичні традиції, що склалися за півтори сотні років з часів підстави перших американських поселень.

Д.Джефферсон, за словами D.Malone: “бачив не мету, а засіб, і був набагато більш зацікавлений у тім, що повинно піти за формальним відділенням, чим у самій по собі акції відділення”.

Багато положень декларації незалежності не утратили свого значення і зараз. Вони усе ще актуальні, тому що очікують свого рішення. Саме в цьому змісті можна говорити про Декларацію як про “хартію американської демократії”.

Можна без перебільшення сказати, що для Америки це була віха, за якої починався новий етап у розвитку країни.

3. Формування влади штатів

Поряд з діяльністю Континентального конгресу важливим етапом на шляху становлення нової державної влади було обрання місцевих асамблей і конвентів замість розпущених раніше колоніальних адміністрацій.

Багато чого в цей час зважувалося з ініціативи масових демократичних організацій “Синів волі”, Комітетів чи зв'язку безпеки, що придбали особливий вплив до середини 70 х рр. Цього впливу вони не втратили і після проголошення незалежності. Діяльність асамблей протікала у відомій мері по контролем Комітетів зв'язку і безпеки. Поступово асамблеї здобувають самостійність. Одна з головних цілей імущих груп полягала в тім, щоб в ім'я ствердження власної влади обробитися від Комітетів зв'язку.

Відповідно до знову прийнятих Конституцій, кожна з колоній розробила свою систему керування, що мало чим відрізнялася від колишньої по своїй структурі. Склад людей змінився. Майже у всіх штатах глава виконавчої влади - губернатор, а не королівський ставленик, що підзвітний його законодавчим асамблеям, що обрали, або (Нью-Йорк і Массачусетс) обрані прямим голосуванням, у цьому випадку губернатор менш залежний від асамблеї. В усіх штатах (крім Нью-Йорка, Делавера і Південної Кароліни) губернатор обирається на 1 рік. Як відзначає Г.Вуд: “сама по собі “ідея” губернаторської влади багатьом представникам лівого крила вігів показалася “занадто монархічної”. Тому були прийняті міри до обмеження влади губернаторів.

У ряді штатів було введене обмеження на термін перебування того самого обличчя в посаді губернатора.

У колоніальні часи королівські губернатори були, як правило, вихідцями зі знатних англійських родин. Після проголошення незалежності, щоб стати губернатором, аристократичного походження не було потрібно, але мати великий стан було необхідно. У ряді штатів ця вимога була зафіксована в Конституціях (Південна Кароліна, Меріленд, Массачусетс), в інші - здійснювалося на практиці, незважаючи на відсутність конституційних правил. З 55 чоловік, що займали губернаторські посади в 13 штатах протягом 1776 - 1788 р. близько 1/2 - вихідці зі знатних родиною, власники земельних маєтків і великих станів. Поряд із землевласниками - головним чином багаті купці і юристи. За словами Д.Т.Мейна, вони “придбали велику власність” і виділилися “до початку руху за незалежність”. Мейн небезпідставно думає, що більшість з них висунулися б як політичні керівники і “без революції”.

Безпосереднім оточенням і опорою губернаторів були спеціально складаються при них виконавчі ради, що успадкували функції рад при губернаторах колоніальних часів. У їхньому складі нерідко зустрічалися випадкові люди. Хоча в більшості штатів члени рад обиралися законодавчими асамблеями, у них, як правило, були лише імениті і заможні люди. Термін перебування на посаді члена ради від 1 до 4 років (у різних штатах). У період