Нова держава випробувала гостру недостачу в засобах, що, у числі іншого, були необхідні були і на зміст самого конгресу й інших органів центральної влади, утворених при ньому. Самі великі витрати були викликані необхідністю покупки зброї, військового спорядження і продовольства, а також сплати платні солдатам і офіцерам.

Щоб дістати необхідні кошти, конгрес прибіг до масового випуску паперових грошей. Колишня грошова одиниця - англійські фунти стерлінгів - була відкинута. Вирішено було випускати власні гроші - долари, вартість яких прирівнювалася до іспанського долара. Щоб підняти значення паперових грошей, конгрес прийняв постанову про те, що вони обов'язково повинні прийматися при будь-яких платежах, включаючи сплату податків у штатах. Також були узяті позики за кордоном - 3 мільйони доларів у твердій валюті, що пішли на закупівлю озброєння й амуніції.

Питання про фінансову політику конгресу був однієї з причин гострих політичних розбіжностей між лівим і правим крилом визвольного руху.

У результаті постійної боротьби в конгресі по питанню про фінансово-економічну політику, що відбивала протиріччя між різними соціальними групами США, створилася тупикова ситуація.

Прихильники сильної центральної влади були за реформу фінансового відомства США, домігшись призначення на посаду його керівника представника великого філадельфійського купецтва Роберта Морріса, одного з лідерів консервативного угруповання в конгресі.

Складність положення центральної влади і труднощі здійснення курсу, задуманого Моррісом, полягала в тім, що суспільна думка і, насамперед, маса незаможного населення з підозрою відносилися до їхньої діяльності. До того ж, дії центральної влади не мали під собою міцної законної опори. Конституційний порядок, створений “Статтями конфедерації”, був такий, що консервативне крило не могло остаточно закріпити своє панування, постійно піддаючи тиску з боку демократичних елементів. Таке положення зберігалося протягом усієї війни.

Д.Фергюсон відзначає, що “Статті конфедерації” підкреслювали прерогативи місцевої влади, зокрема, їхнє право вводити податки, що “було самим головної”. Це важливе зауваження показує залежність конгресу від штатів, що серйозно утрудняла його дії по мобілізації матеріальних ресурсів для ведення війни. Центральний уряд мав визначені повноваження, якими воно користалося для регулювання економічного і фінансового життя країни, але вони були явно недостатні і постійно приходили в зіткнення з політикою штатів. “Статті конфедерації” у багатьох відносинах були непослідовні і носили двозначний характер. Перша загальамериканська конституція з'явилася плодом компромісу, продиктованого умовами воєнного часу і розрахованого на підтримку визначеного балансу між центральною і місцевою владою.

Уперше план “Статей конфедерації і постійного союзу” був запропонований представником революційних сил конгресу Б.Франкліним ще в липні 1775 року. Однак, під впливом депутатів консервативного крила, що виступили тоді проти проголошення незалежності, пропозиція Б.Франкліна було відкинуто. Вторинна безуспішна спроба поставити на обговорення конгресу “статті конфедерації” була зроблена півроку потому, у січні 1776 року. Положення змінилося лише після проголошення незалежності.

Вже в липні 1776 року конвент приступив до обговорення “Статей конфедерації”, що частково містили в собі план Франкліна і були вироблені спеціальною комісією, що складалася з представників усіх 13 штатів. Співвідношення сил у конвенті до цього часу докорінно змінилося. Депутати правого крила, що виступали колись проти об'єднання колоній і прийняття єдиної конституції, змушені були зайняти тепер зовсім іншу позицію. Після того, як незалежність стала фактом і влада британської корони, що охороняла при всіх її мінусах положення імущих класів, була ліквідована, представники цих класів виявили заклопотаність у тім, щоб створити їй рівноцінну заміну у виді центрального уряду, що володіє достатньої “силою примуса”. Навпаки, ліве радикальне крило конгресу тепер вважало, що після проголошення незалежності необхідність в об'єднанні відпала і централізація буде перешкодою на шляху демократизації політичної влади і ліквідації деспотичного правління. Істотним, також, було те, що між штатами мали місце протиріччя, що часом приводили до серйозних терть. Насамперед, це були протиріччя між південними рабовласницькими штатами і Новою Англією. “Усі наші нещастя виникають з одного джерела - з негативного відношення південних колоній до республіканського уряду,” - писав Джон Адамс американському генералу Гейтсу.

Відносини між штатами ускладнювалися також їхнім суперництвом через західні землі і конкуренцією між різними групами буржуазії. Нарешті, опозиція централізації виникала з глибоко укоріненого сепаратизму, обумовленого небажанням правлячих груп у ряді штатів поступитися навіть часткою своєї влади на користь центральної влади. Крім того, незважаючи на досягнуту до цього часу культурну й економічну спільність колоній, життя кожної з них була ще значною мірою відособлена, залишаючись джерелом відцентрових явищ. Ілюстрацією цьому може служити характерний запис у щоденнику Джона Адамса: “Філадельфія з усією її торгівлею, багатством і правильністю - усе-таки не Бостон. Мораль наших жителів багато краще; їхні манери більш витончені і приємні; вони більше схожі на англійців; у нас правильна мова, краще смак, більш красиві люди; ми перевершуємо інших духовно, наші закони більш розумні, наша релігія більш піднесена, у нас краще утворення”. Свою колонію Массачусетс Д.Адамс називав не інакше, як “наша країна”, а її делегацію в конгресі “нашим посольством”. І в цьому відношенні він не представляв виключення. Його кузен Самюел Адамс, що дотримував різних з Д.Адамсом політичних поглядів, вважав, що кожна колонія “повинна володіти в межах границь власної території суверенної і ніким не контрольованою владою”. Ще більш виразно виражався федераліст Фішер Еймс: “ми дивимося на інші штати з байдужністю, часто з ненавистю, страхом і апатією”.

Однак, поряд з факторами, що гальмували розвиток сильної влади, позитивний роль зіграли успішне завершення війни