життя і вирішення соціальних проблем. При цьому можна припустити, що представники нижчих прошарків суспільства (в крайньому разі їх частина) могли іти за самозванцями, не вірячи в їхнє царське походження, а просто використовуючи їх у своїх цілях. Ніби “натовпу” все одно, хто зійде на престол з його допомогою, – головне, щоб новий цар був “мужицьким”, “хорошим”, щоб він захищав інтереси народу. Але така точка зору не беззаперечна. Поряд з такими самозванцями, як Лжедмитро І, який повів за собою тисячі людей, у Московській державі були й інші, які в кращому випадку могли похвалитися кількома десятками прихильників. Чим це пояснюється? Скоріше за все, одні самозванці краще грали свої ролі, їхні вчинки в більшій мірі відповідали народним сподіванням, а інші претенденти на престол не дотримувалися загальноприйнятих “правил гри”, або ж частіше їх порушували. “Праведним” в очах народу виглядав той монарх, який був, по-перше, “благочестивим”, по-друге, “справедливим”, по-третє, “законним”. Законність правителя визначалася Богообраністю – володінням харизмою (особистою благодаттю), яка доводилася наявністю “царських знаків” на тілі. Саме за їх допомогою (хреста, зірки, орла, або іншого царського герба) чисельні самозванці у XVII-XVIII ст. доводили своє право на престол і забезпечували собі підтримку в народі. Окрім “царських знаків”, існували й інші характерні ознаки “законного” претендента на престол – підтримка його всім миром, а також особиста фортуна. В народних уявленнях претендент на престол повинен був бути завжди успішним. Зокрема, впевненість у тому, що царевич Дмитро все-таки живий, зростала разом з тим, як війська першого самозванця успішно просувалися до Москви.
Відзначимо, що були самозванці, які внаслідок “міфічного ототожнення” і віри народу в богообраність “царя”, часто самі вірили в свою приналежність до царської крові, й існували відверто свідомі обманщики. Таким був проголошений у Стародубі другий Лжедмитро – “тушинський злодій”. Перевіркою його особи і його легітимних прав мало хто цікавився; він був лише прапором, під яким поспішали зібратися всі невдоволені московським урядом та своїм становищем і всі, хто прагнув влаштувати свою кар’єру або надбати “незаконних багатств”. Подібну ситуацію (правда, вона стосується попередника Лжедмитра ІІ) змалював О.С.Пушкін у своїй знаменитій драмі “Борис Годунов”, у якій самозванець звертається до своєї дами серця з такими словами:
Но знай,
Что ни король, ни папа, ни вельможи –
Не думают о правде слов моих.
Дмитрий я иль нет – что им за дело?
Но я предлог раздоров и войны
Им это лишь и нужно… [5, 400]
У XVII-XVIII ст. багато людей жили з постійним страхом і надією – страхом перед Антихристом і надією на близький прихід Спасителя. Народ очікував повстання “останніх часів” і швидкого “кінця світу”. Для одних прагнення покінчити з пануючим у суспільстві злом прямо вело до самозванства.
Простежується ще одна паралель – історія самозванства й історія глибоких соціальних конфліктів та селянських воєн у Росії тісно пов’язані між собою. Епоха самозванства тривала впродовж XVII – поч. XIX ст., а саме самозванство пов’язане із середньовічним світоглядом і було характерним саме для цього періоду розвитку російського суспільства. Становлення буржуазних відносин, відміна кріпосного права в Росії остаточно витіснили самозванців з історичної арени.
Тепер варто повернутися до історії появи першого в Росії самозванця – царя Лжедмитра І. Це потрібно для того, щоб проаналізувати специфіку обстановки, в якій він виник, розглянути офіційні й неофіційні версії його загадкової появи, оскільки, на нашу думку, цей випадок був найпоказовішим прикладом самозванства в російській історії.
Ким же постає самозванець в очах сучасників та наступних поколінь істориків? Лжедмитро І метеором пронісся над Європою початку XVII ст., сколихнув думки багатьох своїх сучасників, став одним з найпомітніших персонажів перших європейських газет. Європа уважно слідкувала за успіхами самозванця, його історія знайшла широкий відгук в європейському мистецтві.
У самій же Московській державі, відповідно до офіційної версії Бориса Годунова про ототожнення самозванця з Григорієм Отреп’євим, XVII століття стало для нього часом проклять та анафеми, які звучали в усіх церквах.
Феномен таємниці Лжедмитра І полягає в тому, що епоха кінця XVI – початку XVII ст., сам дух боярських інтриг, яких не зупинило навіть обрання Бориса Годунова, визрівання в суспільстві громадянської війни і чисельні розбійницькі заворушення підготували ґрунт, на якому виросла віра в законного царя і можливість його появи. Привид вбитого Дмитра супроводжував усе царювання Бориса, постійно оживаючи в небилицях ворогів Годунова. Одні стверджували, нібито Дмитро живий і прислав їм листа, інші – нібито Борис велів вбити Дмитра, а пізніше став тримати при собі двійника з таким розрахунком: якщо самому не вдасться заволодіти троном, то він висуне лжецаревича, щоб забрати корону його руками. Щодо подібних інтриг, то можна припустити, що “оживляли” привид Дмитра прихильники Романових. Після коронації Бориса розповіді про самозванця стихли, однак хвороба царя воскресила привид Дмитра повторно. І в 1603 р. таємнича тінь стала реальністю: в межах Речі Посполитої з’явилася людина, яка називалася ім’ям загиблого царевича.
“Бунтарський час” залишив і народну пам’ять про самозванця в народних піснях і билинах, висновок у яких зводиться до того, що останній – це Господня кара за важкі гріхи. Впродовж XVII-XIX ст. відбувається переосмислення історії самозванства і самозванці в очах багатьох учених та діячів мистецтв постають уже більш позитивними героями. Першим у Росії художнім твором про Смуту була трагедія А.П.Сумарокова “Дмитрий Самозванец” (1771), в якій автор головну увагу звернув на