Численні твори різного змісту, глибини та художньої цінності помітно підігрівали інтерес читача до подій Смути й одного з її головних героїв – Лжедмитра І.

Загальна думка про самозванця, уявлення про його діяльність та особу ще з ХІХ ст. і до сьогодні значною мірою формують два твори – трагедія О.С.Пушкіна “Борис Годунов” і третя частина трилогії О.К.Толстого “Цар Борис”. Драма О.С.Пушкіна створила непривабливий, майже негативний образ самозванця-перевертня. Джерелом такої версії слугувала “История государства Российского” М.М.Карамзіна. Пізніше історіографія “дмитріади” склала сотні праць, серед яких є багато серйозних наукових досліджень і публікацій документів. Більшість з них присвячено таємниці особи самозванця, початку його життєвого шляху, політичній кар’єрі.

Епоха російського Просвітництва також залишила свої “критерії оцінки” самозванства, тим більше, що в цей час історія перетворилася в науку і стали очевидними спроби на основі аналітичних методів дослідження докопатися до суті явища самозванства, якою б несподіваною вона не була. При цьому ініціатива виходила не лише від істориків, а навіть від владних установ. Зокрема, цариця Анна Іванівна наказала заново вивчити питання про смерть царевича Дмитра, його канонізацію і заодно про походження самозванця. Катерина ІІ, заглибившись у вивчення російської історії і зацікавившись таємницею Лжедмитра І, спеціально викликала до себе відомого в ті часи історика, члена російської академії наук Г.Ф.Міллера і спробувала з’ясувати у нього конфіденційно, наскільки правильна і справедлива думка про Самозванця, яка була поширена на той час. Однак учений, унаслідок своєї обережності, ухилився від прямої відповіді, не наважившись ствердити або заперечити офіційну версію, яка формувалася впродовж двох століть і зводилася до того, що самозванець – це Григорій Отреп’єв. Міллер закінчив свою відповідь риторичним питанням: ”Что станет с мощами, если будет доказано, что Гришка – настояний Дмитрий?” [9, 14]. А ось у приватній розмові зі своїми колегами він говорив, що вважає Самозванця справжнім сином Івана Грозного. А російський уряд, як і раніше, дотримувався офіційної версії, запропонованої ще Василем Шуйським. Наприкінці XVIII ст. вийшла друком спеціальна книга про самозванство. Вона була написана у зв’язку з повстанням О.Пугачова на замовлення Катерини ІІ і мала за мету показати випадковість самозванства та причини його виникнення, а також хибність і авантюризм усіх тих, хто відважиться не по праву пред’явити претензії на престол.

Головне питання, на яке прагнули дати відповідь історіографи “Дми тріади і смутного часу”, – це питання про справжнє походження самозванця. Проблематичність доказів ідентичності Лжедмитра і сина Івана Грозного полягала у канонізації царевича Дмитра. Водночас, неможливо було знехтувати звинувачувальними матеріалами Василя Шуйського.

Серйозними знавцями цієї проблеми в російській історіографії стали С.Ф.Платонов, В.С.Іконников, М.І.Костомаров. Тут варто зауважити, що саме М.І.Костомаров був першим, хто спробував критично переосмислити напрацьовані до нього концепції самозванства в цілому і появи Лжедмитра, зокрема [6, 97]. Зрештою, були висловлені компромісні точки зору. Зокрема, В.М.Олександренко стверджував таке: ”Дмитро самозванець був чи істинним сином царя Івана Васильовича ІV або з дитинства був вихований як такий. У всякому разі, він не був свідомим обманщиком і політичним гравцем: він був людиною щирою і глибоко відчував своє нещастя” [9, 17]. До речі, ще відомий російський історик С.М.Соловйов стверджував, що обман з боку самозванця був не навмисний і що Григорій Отреп’єв сам вірив у своє царське походження [8, 382]. Є.М.Щепкіним був запропонований ще інший компроміс. Дослідник стверджував, що Самозванець не був ні сином Грозного, ні Григорієм Отреп’євим, а був іншою особою – сином Богдана Отреп’єва, але не з Галича, а з Углича. Очевидно, стверджує автор, це був позашлюбний син Грозного або царевича Івана, а може одного з опальних за Годунова бояр. В радянській історіографії найпомітніші дослідження цієї проблеми належать Р.Г.Скриннікову.

У цілому ж російська історіографія самозванства , як сучасна, так і попередніх століть, досить велика за обсягом і нараховує десятки наукових досліджень. Ми ж зробили лише короткий огляд того, що стосується оцінки діяльності та походження “найзнаменитішого” самозванця, суті самої проблеми самозванства з метою спроби узагальнення різних концепцій і систематизації зібраних історичних матеріалів.

Література

Гумилёв Л.Н. От Руси к России: очерки этнической истории. – М.: Экопрос, 1992. – 336 с.

История Росии. С древнейших времён до конца ХУІІІ века. – М.: Изд-во АСТ, 1996. – 576 с.

Зуев М.Н. Российское государство в период Смуты / История России. – М.: Изд-во ПРИОР, 1998. – 688 с.

Ключевский В.О. Сочинения. В 9-ти т. Т. 3. Курс русской истории. Ч. 3. – М.: Мысль, 1988. – 414 с.

Пушкин А.С. Сочинения. В 3-х т. Т. 2. Поэмы. Драматические произведения. – М.: Худ. лит., 1986. – 527 с.

Платонов С.Ф. Полный курс лекций по русской истории. – СПб.: Кристалл, 1997. – 838 с.