Війни з арабами, які вторглися у першій половині VII ст. у Галлію, показали перевагу кінноти над піхотним ополченням, яке складало основну масу франкського війська. Залізне спорядження вершника коштувало дуже багато – 45 солідів (биків), і воїн мав сам його купувати.

Королівство франків досягло розквіту за наступника Піпина Короткого Карла Великого (768-814 рр.). Він ставив за мету утворення єдиної держави шляхом злиття германських племен з романськими на базі християнства. Він розширив територію франкської держави, завоювавши нові землі, і, опинившись на чолі величезної держави, спробував за допомогою церкви відновити Римську імперію. У 800 р. він був коронований папою у Римі короною імператора. Проте імперія Карла Великого виявилась недовговічною, вона розпалась майже відразу після його смерті. Причина цього у глибоких внутрішніх процесах, що були викликані подальшим розвитком феодальних відносин. Після тривали війн і інтриг три брати, внуки Карла Великого, зібравшись у 843 р. у Вердені, підписали трактат про розподіл імперії на три самостійні частини. Східна частина франкської держави відійшла Людовику Німецькому, західна – Карлу Лисому, середньо франкське королівство північної Лотарингії, а також північна Італія – Лотарю. Верденський договір поклав початок самостійному існуванню трьох європейських держав: Франції, Німеччини, Італії.

Більшість дослідників вважають, що франки у період завоювання ними Галії (V ст.) жили у сільських громадах (марках), які складалися із вільних людей, що спільно володіли землею та угіддями. Процес феодалізації призводив до появи великої земельної власності, в тому числі і за рахунок дрібної земельної власності, володільці якої розорялися із-за воєн, великих податей та інших повинностей.

Під кінець існування франкської держави право власності на землю стало особистим і набуло двох форм: аллоду (вотчина), тобто власності, вільної від обмежень стосовно розпорядження нею договорами і заповітами, і володіння за умови виконання певних повинностей і несення служби.

У державному устрої франкського королівства в епоху Меровінгів публічно-правові і приватно-правові елементи ще не розрізнялися. Королівська влада була спадковою. Королі дивилися на територію королівства (і доходи з нього), як на свою приватну власність, що розподілялася після їх смерті між спадкоємцями.

Центром управління був королівський двір, до складу якого входили королівські слуги і наближені короля. Із королівського середовища поступово висувається один, який займає перше місце. Це був майордом – головний управляючий королівськими маєтностями, а потім і глава королівської адміністрації.

У місцевій адміністрації римський адміністративний поділ був замінений поділом на округи. На чолі округів знаходились графи, декількох округів – герцоги. Спочатку король мав право призначити графа з представників будь-якого стану населення, але з початку 17 ст. він змушений уже обирати їх із середовища місцевих землевласників. Графи призначали собі помічників (віконтів). Для судочинства у нижчій інстанції граф призначав вікаріїв і сотників.

Юридичні звичаї, що зафіксовані у Салічній правді, стосуються, головним чином, способу життя і побуту франкського села.

Давні звичаї франків дозволяли одруження через укладення договору про купівлю дружини. Залишки цих звичаїв простежуються у Салічній правді у вигляді вранішнього дарунку речей або грошей чоловіком дружині. Дружина мала принести посаг.

Влада батька не була широкою. Його опіка над синами закінчувалась по досягненні ними 12-річного або 14-річного віку. Розлучення, які спочатку дозволялись, з 744 р. було заборонено.

Салічна правда свідчить про існування у франків пережитків кривавої помсти. Якщо злочинець не може сплатити викуп за вчинене ним вбивство, то “він має заплатити своїм життям”. Проте кривава помста забороняється, якщо вбивство вчинене навмисно. Штрафи за вчинене вбивство були великими. Так, за вбивство вільного франка стягувався штраф у розмірі 200 солідів, королівського службовця – 600 солідів і т. ін. За крадіжку майна, злодій сплачував різні суми штрафів. Салічна правда деталізує розміри штрафів у залежності від вкраденої речі.

Розгляд справи у суді збуджувався за заявою потерпілої сторони. Вона ж мала сформулювати звинувачення і подати докази. Обвинувачений, у свою чергу, мав подати докази своєї невинності. Таким доказом могли бути так звані співприсяжники, які могли підтвердити добру репутацію обвинуваченого. Доказом вини або невинності були ордалії – виробування розпеченим залізом, кип’ячою водою. Практикувався також судовий поєдинок, коли сторона, що брала гору у поєдинку, визнавалась такою, що виграла справу.

У ранній період існування франкської держави судочинство здійснювалось на зборах вільних людей округу (сотні). На зборах головував виборний сотник – тунгін. Рішення або вирок здійснювались виборними засідателями – рахімбургами.

З посиленням королівської влади судочинство здійснює граф разом із рахімбургами. Пізніше рахімбургів було замінено скабінами, які обиралися графом із середовища “кращих” людей округу. Вищою судовою інстанцією був король.

Судочинство здійснювала також і церква. Юрисдикція церкви поширювалась не лише на духовенство, але й на деякі категорії світських людей: вдів, сиріт, вільновідпущеників. Всі ці особи перебували під захистом церкви.