19 квітня 1946 року, ввечері у святу п'ятницю, конституція в цілому була остаточно прийнята 309 голосами проти 249. Більшість складалася з комуністів, соціалістів і депутатів, що примкнули до них; у меншість входили МРП, майже всі члени “Демократичного і соціалістичного союзу опору”, радикал-соціалісти, селяни, незалежні і члени “Республіканської партії волі” (ПРЛ).

Проект нової конституції у своїх принципах ґрунтувався на республіканській і демократичній конституційній традиції. Нова конституція проголошувала, що Франція - демократична, неподільна і соціальна республіка (ст. 40); що суверенітет належить народу (ст. 43); що французький народ здійснює свій суверенітет через своїх депутатів у Національних зборах (ст. 47).

Разом з тим нова конституція вводила істотні зміни у відношенні заморських володінь і територій Франції, а також організації державної влади.

Заморським територіям і володінням було присвячено, у порівнянні з колишніми конституціями, значно більше число статей. Ці положення були інкорпоровані в проект самої конституції, що доводило перевагу в Установчих зборах тенденцій до уніфікації й асиміляції. Разом з тим під впливом деяких федералістських орієнтацій у конституції виявлялися ознаки “те протиріч, то невизначеності”.

Що стосується організації державної влади, те Пьєр Кіт охарактеризував запроектовану комісією державну систему, як щось зовсім нове. Він визначив її “як уряд представницьке на базі Національних зборів, з конституційним поділом влади на основі дуже ретельно розробленої організації їхньої рівноваги”. Кіт зображував новий режим, що не представляло утруднень, як відмінний від класичного парламентарного режиму; разом з тим він намагався установити розходження між новим режимом і правлінням представницьких зборів, з яким супротивники проекту хотіли б його ототожнити. Твердження Кота по цьому питанню ґрунтувалися на трьох наступних основних аргументах:

1) наявність незалежного президента республіки;

2) утворення Ради магістратури;

3) збереження Ради міністрів. Утім, ні запозичення в парламентарного режиму, ні деякі дотепні нововведення не могли сховати основну особливість проекту конституції 19 квітень-всевладдя Національних зборів.

1. Хоча проектом була передбачена посада президента республіки, але він був позбавлений двох функцій, що за звичаєм фактично належали президенту Третьої республіки, а саме права призначати голови Ради міністрів і права помилування. Мало того, президент обирався тим же самими Національними зборами, що приблизно в тих же умовах обирали голови Ради міністрів і свого власного голови. Права цих трьох голів, що обираються тим самим органом, не були чітко розмежовані і перепліталися. За умови приналежності цих трьох голів до різних партій права їх могли б нейтралізувати один одного на користь Зборів, а у випадку приналежності всіх трьох голів до одного угруповання, що володіє більшістю в Зборах, останньому належала б уся повнота влади.

2. Збори, що діють закон, безпосередньо втручалися в його застосування шляхом судової процедури. Протягом усього дев'ятнадцятого сторіччя і майже всієї першої половини двадцятого відправлення правосуддя входило в сферу виконавчої влади. Володіючи більш-менш широкими і реальними гарантіями, суди функціонували, будучи залежними від уряду, що виражалося в призначенні і просуванні по службі членів магістратури. По проекті 19 квітня ця прерогатива повинна була перейти до Національних зборів, тому що останньому належала більшість у Раді магістратури, від якого відтепер повинні були залежати і судді і відправлення правосуддя. Збори мали право обирати не тільки шістьох членів Ради магістратури, але також президента республіки і голови Ради магістратури. Воно могло також впливати і на міністра юстиції. У кінцевому рахунку воно мало у своєму розпорядженні голоси восьми членів Ради магістратури з дванадцяти.

3. Збори переважали над урядом. Збори затверджували його склад, програму, структуру. Воно могло відкликати його, відмовивши у твердженні. Голова Ради міністрів був вправі, звичайно, порушити питання про довіру, але це не могло утруднити Збори. У випадку незгоди міністр виходив у відставку і Збори вибирало нового голови Ради. Розпуск Зборів передбачався новою конституцією, але він міг мати місце при важкоздійснюваних і малоцікавих умовах. Збори могли бути розпущені тільки в другій половині легіслатури, тобто після закінчення двох з половиною років, і після двох вотумів недовіри в продовження однієї річної сесії. (Цілком ймовірно, ряд міністерств виходив би у відставку і без утручання Зборів у встановленому порядку, у результаті зробленого чи тиску відставки представників тієї чи іншої політичної партії.) Уряду, зі своєї сторони, не було розрахунку домагатися розпуску палати, тому що цим викликалися його власний відхід і заміна його “нейтральним” міністерством у складі голови Збори і голів його комісій, у ведення яких переходили відповідні міністерства. До того ж погоджена зі Зборами робота були цілком в інтересах міністрів, боротьба ж з ним представлялася ризикованої. Справді, міністри залежали від Вищого суду, що, строго говорячи, був утіленням Національних зборів. Національні збори виступали одночасно в якості і судді і прокурора; воно саме вело судовий розгляд проти обвинувачуваних їм же осіб, оскільки воно вибирало членів Вищого суду, дві третини яких повинні були бути депутатами Зборів.

Відповідно до конституційного закону 2 листопада 1945 року текст конституції, прийнятий Установчими зборами 19 квітня, був лиш проектом, що підлягає представленню на схвалення суверенного народу. Всенародне опитування мало місце 5 травня в тих же умовах, що і 21 жовтня 1945 року, але цього разу на схвалення народу були поставлені тільки одне питання: чи схвалюєте ви конституцію, прийняту Національними Установчими