Лідери “Солідарності” – Валенса, Мочульський, Куронь, Мілевський, Міхнік, Рулевський, Гвязда, Буяк та ін. – вели переговори з іноземними державами від імені уряду, який ще не був сформований. До 13 грудня 1981 року 50 офіційних делегацій “Солідарності” виїхали в 30 західних держав. Більше 300 діячів профоб’єднання під виглядом туристів відвідали Італію, Францію, Швецію, США і Швейцарію [3, 98]. Вони зондували можливості надання допомоги Польщі у випадку повалення комуністичного уряду і приходу “Солідарності” до влади.

Ситуація в країні загострювалася з кожним днем. 7 грудня 1981 року президія “Солідарності” прийняла рішення про створення власної “робітничої варти” – загонів самозахисту та охорони, а Л.Валенса заявив, що профоб’єднання переходить до нових форм боротьби із владою.

11-12 грудня у Гданську відбулося засідання Всепольської комісії “Солідарності”, на якому була прийнята резолюція, що закликала поляків до відкритої конфронтації з комуністичною владою, а також було прийняте рішення провести в країні до 15 лютого 1982 року загальний референдум з метою оцінки і перевірки діяльності офіційних властей, місцевих державних і господарських органів управління, а також обмеження на певний час їх дії чи корінного оновлення. На засіданні було призначено на 17 грудня масові вуличні маніфестації по всій країні. Було також оголошено, що у випадку репресій проти профоб’єднання страйк повинен відбутися навіть “при відсутності керівництва профспілки” [7, 7]. Ця заява, яка виправдається дуже швидко, була викликана чутками про незрозуміле пересування військ.

Випереджаючи небажаний розвиток подій, у ніч на 13 грудня 1981 року Державна Рада ПНР прийняла рішення про введення на всій території країни воєнного стану.

Питання про введення воєнного стану у Польщі поставало ще у 1980 році. Вперше воно піднімалося у Москві безпосередньо перед приїздом до неї 30 жовтня 1980 року першого секретаря ЦК ПОРП С.Кані і прем’єра Ю.Піньковського [8, 205]. По мірі загострення ситуації у польському суспільстві до питання про воєнний стан повертались аж до 13 грудня 1981 року. Воно обговорювалося кілька разів у колах С.Кані, В.Ярузельського, Ф.Сивицького, посла Радянського Союзу Б.І.Арістова, маршала В.Г.Куликова, заступника голови КДБ В.А.Крючкова [4, 47]. Побоювання викликало питання про те, як поведе себе армія, як відреагує на таку акцію народ, яку позицію займе керівництво “Солідарності”, як зустрінуть воєнний стан церква і віруючі. В обговореннях, не без причини, враховувалося втручання в польські справи Заходу. Але до єдиної думки не приходили. Одного разу після чергової бесіди В.Ярузельський сказав: “Поки йде перетягування канату” [1, 48]. Ні та, ні інша сторона вагомих, обгрунтованих і переконливих аргументів “за” чи “проти” не пропонувала. Хоч уже на початку 1981 року почав розроблятися план уведення воєнного стану.

У роботі над планом брали участь ряд офіцерів та генералів від штабу Об’єднаних збройних сил. Подібного досвіду не мали ні польські, ні радянські офіцери, тому йшли консультації і пошуки найбільш оптимальних рішень по притягненню Війська Польського до виконання завдань уряду на випадок загострення ситуації в країні.

У другій половині 1981 року відбувалися чисельні зустрічі польського і радянського керівництва, наради, телефонні розмови. По всіх каналах відбувався тиск на польське керівництво з вимогою стабілізувати ситуацію введенням у країні воєнного стану.

Безумовно, величезний вплив на рішення польського керівництва мала міжнародна ситуація, яка різко ускладнилася після вводу радянських військ в Афганістан. Вплив Москви постійно відчувався у відкритих листах ЦК КПРС до ЦК ПОРП, підсумкових комюніке після регулярних політичних консультацій і зустрічей на вищому рівні, в яких висловлювалося переконання, що польські комуністи мають можливість і сили для відвернення несприятливого розвитку подій.

13 грудня 1981 року із зверненням до народу по радіо виступив перший секретар ЦК ПОРП, Голова Ради Міністрів ПНР В.Ярузельський. Декретом Державної Ради було утворено Військову раду національного порятунку та призначено військових комісарів-уповноважених, яким надавалося право контролювати діяльність органів державної адміністрації, від міністерств до гмін, в дисциплінарному порядку усувати з посад осіб, які не виконують своїх обов’язків [6, 109].

У Польщі були інтерновані лідери “Солідарності”, а також члени інших опозиційних організацій. Ізольовано також групу осіб, на них поклали відповідальність за загострення економічної кризи.

На період воєнного стану заборонено будь-які зібрання (за винятком богослужінь), концерти, вистави. З газет виходили лише орган ЦК ПОРП “Трибуна люду” й орган Міністерства оборони “Жолнеж вольності”. Було обмежено користування громадським транспортом, пересування між містами, заборонено перебувати не в місці свого проживання більше 48 годин, закрито аеродроми, прикордонні пости, заборонено виїзд польських громадян з країни. Тимчасово призупинено діяльність профспілок, Незалежного союзу студентів, Союзу польських журналістів та інших асоціацій [2, 22].

Із уведенням воєнного стану у Польщі починається підпільний етап у діяльності “Солідарності”. Багато її керівників були арештовані чи інтерновані. Але деяким лідерам профоб’єднання вдалося уникнути арештів, і вони продовжували діяльність нелегально: влаштовували збори, випускали окремі номери підпільних видань, виходили в ефір з п’ятихвилинними передачами. Серед керівників підпільної опозиції відбулося розмежування на радикалів, які підтримували ідею одночасного сильного удару по владі, і поміркованих – прихильників концепції “підпільного товариства”.

У квітні 1982 року було утворено Тимчасову координаційну комісію “Солідарності”, а також відділи інформації, по підтримці контактів, по контролю, друку і