відмова від застосування мобілізаційних заходів при вирішенні господарських проблем. Через деякий час стало зрозуміло, що вирішення цієї проблеми для радянської економіки є неможливим, оскільки економічні стимули розвитку були несумісними з командною системою. Як і раніше, потрібно було організовувати маси людей для виконання різноманітних проектів.
Як приклад можна привести заклик до молоді про участь в освоєні цілини, про будівництво грандіозних підприємств в Сибіру, на Далекому Сході. В квітні 1958 року колектив залізничної станції Москва-Сортувальна виступив з пропозицією про проведення щорічних Всесоюзних комуністичних субот-ників. Ці суботники повинні стати зразком комуністичної (безплатної) праці, а зароблені гроші під час суботників передбачалось переводити до різноманітних фондів.
Ці та інші приклади різноманітних громадських ініціатив незабаром були взяті на озброєння офіційною пропагандою і поклали початок новим мобілізаційним заходам. Після деякого піднесення рух за комуністичну працю повернув в русло звичайного формалізму, доходячи часом до абсурду. Так, співробітників наукових інститутів, вчителів, службовців різноманітних закладів, студентів змушували виконувати безкоштовно непродуктивну працю: підмітати вулиці, працювати на будівництві і овочевих базах, брати участь в збиранні врожаю, де їх використовували як дарову робочу силу. Лікарів зобов'язували після роботи вести прийом пацієнтів за місцем проживання на громадських засадах і т.п. Відмова від таких робіт вважалася ан-тигромадянським поступком і засуджувалась в колективах.
Перетворення в соціальній сфері
Економічна історія була б неповною без вивчення значних зрушень які відбулись на рубежі 1950-1960-х років в соціальній сфері і які зачепили, в першу чергу, міське населення. В квітні 1956 року було скасовано антиробочий закон 1940 року про суворі покарання за спізнення на роботу і прогули, про заборону на зміну місця роботи. У вересні того ж року було встановлено мінімум заробітної плати, нижче якого підприємства не мали права оплачувати робітникам виконану роботу.
Але, напевне, основним серед інших був закон про пенсійне забезпечення, прийнятий в липні 1956 року, який зачепив інтереси мільйонів людей. Розмір пенсій залежав від стажу роботи і віку. Чоловіки могли піти на пенсію у віці 60 років при 25-річному стажу роботи, жінки — у віці 55 років при 20-річно-му стажу. Розмір щомісячної пенсії коливався від 300 до 1200 крб. Однак в цьому законі було відсутнє питання про автоматичний вихід на пенсію при досягненні граничного віку. Це, в свою чергу, відкривало великі можливості для чиновників вищого рангу (наприклад, міністрів) знаходитись на своїх місцях пожиттєво, хоча їх фізичні і розумові здібності до того часу уже зовсім не відповідали вимогам часу. Поряд з цим значно розширилась система персональних пенсій, які призначались "за особливі заслуги перед державою", їх розмір був непорівнянно вищим від загальнодержавних пенсій, з ними були пов'язані різноманітні привілеї при оплачуванні житла, безкоштовному проїзді в громадському транспорті, отримання можливості безплатного лікування в санаторії тощо.
Питання про пенсійне забезпечення колгоспників вирішилось в 1965 році. Пенсії за старістю стали отримували чоловіки у віці 65 років, жінки — 60 років, і тільки в тому випадку, якщо вони продовжували жити в своєму колгоспі. Для тих, хто на старість переселився в місто до дітей до настання пенсійного віку (навіть при наявності необхідного трудового стажу), питання про пенсії взагалі не ставилось. Ці люди ніби випадали із сфери соціального забезпечення, оскільки "втратили зв'язок із своїм господарством". Розмір пенсій для сільських жителів був визначений у 8 крб., пізніше він зріс до 12-15 крб. Вважалось, що решту коштів для життя люди зможуть отримати від свого приватного господарства.
В 1956 р. було прийнято закон про скорочення робочого тижня (з 48 до 46 год.), тобто робочий день в суботу ставав коротшим на 2 години. В роки семирічки робочий тиждень скоротився в середньому до 40 годин. Це означало, що робітники і службовці працювали п'ять днів у тиждень по 7 годин, а в суботу — 5 годин. Пізніше, в кінці 1960-х років, ці п'ять суботніх годин розподілили на інші дні тижня, і субота стала другим вихідним днем. Збільшилась оплачувана відпустка жінкам, які були в декреті, з 70 до 112 днів.
В середині 1950-х розпочалось масове житлове будівництво, яке було переведене на промислову основу. Житло будувалось із залізобетонних панелей, що помітно скоротило строки будівництва, правда, часто за рахунок погіршення умов в самому плані помешкання (невеликі за площею кухня і коридор, прохідні кімнати, суміщені санвузли і т.д.). Але люди, які переселялися із бараків, підвалів, гуртожитків в нові окремі квартири, сприймали це за щастя. Про збільшення міського житлового фонду свідчать такі дані: в 1950 році він становив 513 млн. кв. м., в 1960 — 958 млн. кв. м., в 1964 — 1184 млн. кв. м. За 1956 - 1960 роки в нові квартири пересилилось майже 54 млн. чол., що становило четверту частину населення всього Радянського Союзу. Значного поширення набули житлові кооперативи на досить пільгових умовах з відстрочкою на 15 років виплати всієї вартості квартири.
І все таки, не дивлячись на небувалий розмах будівництва будинків, житлова проблема залишалась далеко не вирішеною. Черга на отримання квартири просувалась досить повільно і дуже часто залежала від виробничих показників працівника, від активної участі в суспільному житті колективу, від відносин з начальством та інших чинників, що дозволяло використовувати зазначені чинники задля тиску на конкретних осіб.
В 1958 році було прийнято рішення призупинити на 20 років виплату коштів за державними позичками, оскільки коштів