Річ Посполита — ще одна держава, що мала свою "золоту добу" в XVI і на початку XVII ст. Королівство останніх Яґелонів було, безперечно, найбільшою державою Європи і уникло як релігійних війн, так і турецьких нападів, що дошкуляли багатьом тогочасним державам. За Сиґізмунда І (правив 1506-1548) та Сиґізмунда Авґуста (правив 1548-1572), чоловіка і сина ще однієї королеви з роду Сфорца, Річ Посполита мала тісні зв'язки з Італією, надто з Венецією, а в Кракові був один з найпишніших у Європі ренесансних монарших дворів.

Rzeczpospolita — "республіка", — проголошена після Люблінської унії (1569 p.), була наслідком почасти відсутності спадкоємця чоловічої статі, а по-части загрози московської експансії. То була одна з ранніх fyopuAusgleich, ком-промісу, між польськими та литовськими інтересами. Когопа, тобто Польське королівство, визнала Велике князівство Литовське за рівного партнера, хоч узяла собі як відшкодування чималі українські території. Велике князівство зберегло свої закони, свою адміністрацію і своє військо. Дуалістичною державою мав правити спільно обраний монарх і спільний сейм. Шляхта, витворивши систе-му аристократичної демократії, зберегла панівне становище. Через свої регіо-нальні сеймики, які контролювали центральний сейм, шляхта верховодила у сфері оподаткування та військових справ. Завдяки Pacta conventa — доданому до коронаційної присяги договору між кандидатом на трон і шляхтою про умо-ви обрання — шляхта наймала своїх королів, немов управителів за контрак-том. Завдяки визнаному законом праву на опір, що виявлялось в утворенні зброй-них конфедерацій, шляхта могла боронити свої інтереси від усіх королівських махінацій. Завдяки принципу одностайності, який визначав порядок усіх де-батів, шляхта мала змогу не дати королю або певній партії знехтувати спільний інтерес. Тоді ця система ще не призвела до загальної анархії, яка запанувала у XVIII ст., тож, попри всі свої величезні вади, цей сміливий демократичний ек-сперимент за тодішньої доби абсолютизму й релігійних чвар становив нову та свіжу альтернативу. Авторитет Речі Посполитої серед решти демократичних держав не повинен залежати від жовчної пропаганди її пізніших убивць.

Вісімдесят років від Люблінської унії до загальної кризи 1648 р. Речі По-сполитій велося краще, ніж її сусідам. Балтійська торгівля нечувано збагатила не одного аристократа. Міста, надто Данциґ, процвітали, тішачись королівсь-кими привілеями. Контрреформація, дарма що активно запроваджена, не при-звела до відкритої боротьби. Шляхта, хоч і паралізувала уряд під час великого юридичного rokosz, бунту 1606-1609 pp., згодом здебільшого не доводила країну до такого безпорадного стану і найчастіше обирала короля, що опирався єпис-копам і папістській, прогабсбурзькій партії. Війни з іншими державами відбу-вались або на периферії, або на чужій території.

Монархія, дарма що її очолювали по-різному обдаровані королі, загалом зберігала свій авторитет. Генріх Валуа (правив 1574-1575), перший обраний король, був, либонь, справжнім нещастям, але втік через чотири місяці, наки-нувши власну особу рідній Франції, і за ним ніхто не шкодував. Наступний король — звитяжний трансильванець Стефан Баторій (правив 1576-1586) —відновив повагу до королівської влади і змусив ефективно запрацювати склад-ну державну машинерію. Після успішної війни з Іваном Грозним протягом 1578-1582 pp. Стефан Баторій захопив Лівонію. Третій король — швед Сиґізмунд Ваза (правив 1587-1632) — мав не одну лиху пригоду, але пережив і rokosz, і тривожну польську інтервенцію до Московії в 1610-1619 pp. Його сини — Владислав IV (правив 1632-1648), колись навіть російський цар, і Ян Казимир (правив 1648-1668), колишній кардинал, — королювали, один тішачись спо-коєм, а другий здригаючись серед хаосу. г~7

Ланцюгова реакція нещасть, що сталися за владарювання Яна Казимира, почалася мало не громом серед ясного неба. В 1648-1654 pp. повстання дніпровських козаків під проводом Богдана Хмельницького, що довів нещадне військо козаків і татар аж до Вісли, поклало покоси вирізаних католиків та євреїв по всій Україні. У цьому повстанні поєдналися селянський гнів і реальні со-ціально-політичні та релігійні кривди східних провінцій. Повстання було вже фактично придушене, коли Хмельницький у розпачі звернувся до царя по до-помогу. Московська навала 1654-1667 pp., принісши смерть і руїну як Литві, так і Україні, пробудила стратегічні тривоги шведів. Після двох шведських по-ходів у 1655-1660 pp., відомих у Польщі якРоіор, упали і королівство, і Велике князівство, король подавсь у вигнання, а магнати вчинили зраду. Вистояв тільки Ясногурський монастир у Ченстохові, бо чорна Богородиця дивом відхиляла від його мурів усі шведські ядра. Водночас удерлись трансильванці і пруссаки, країна була близька до повного краху. Проте, виявивши дивовижну стійкість, Польща відновила свою силу. Московити зупинилися, шведи повернули назад, пруссаки задовольнились відкупним. 1658 р. гетьман Чарнецький навіть спро-мігся воювати зі шведами в Ютландії. Оливський мир, задовольнивши вимоги західних сусідів Польщі, поклав край ворожнечі з Вазами, підтвердив неза-лежність Пруссії і обіцяв кращі часи.

Відтак Річ Посполита мала перепочинок для розв'язку своїх найголовніших проблем. У щорічних кампаніях 1660-х років польська кіннота неодмінно зага-няла московитів назад до Росії. Потім, коли вже замаячіли перспективи загаль-ного відродження, королівський проект конституційної реформи спричинив непропорційно потужну й насильну реакцію шляхетської демократії. У 1665-1667 pp. братовбивча війна, розв'язана повстанням гетьмана Любомирського, зупинила поступ на всіх напрямах і призвела до патової ситуації між королем та його опонентами. Водночас Річ Посполита була змушена погодитись на фа-тальне Андрусівське перемир'я (1667 p.), відступивши Київ і Лівобережну Ук-раїну росіянам — теоретично на 20 років, а практично навіки. Король зрікся трону й подався до Франції, де по смерті його поховали