Провідною династією Європи у XVI-XVII- ст. була династія Габсбургів з її іспанською та австрійською гілками (7,181).
Імперія Габсбурзького дому складалась практично без воєн. Початок династичним комбінаіям було покладено в 1477р. шлюбом Максиміліана Габсбурга з донькою бургундського герцога Карла Сміливого – Марією. Оскільки в якості приданого він отримав графство Франш-Конте, економічно найрозвинутішу область в Західній Європі – Нідерланди. Це призвело до суперечок з Францією. Одруживши свого сина Філіпа Австрійського на доньці Фердинанта Арагінського та Ізабелли Кастільської-Хуані Божевільній, Максиміліан розраховував і на іспанську спадщину. Донька Максиміліана, Маргарита була видана заміж за герцога Савойського. (13,46).
В останні роки правління Максиміліана схід відігравав помітну роль у його політиці. Йшлося про підтвердження спадкових прав у землях корони Стефана і Вацлава, де тепер правила династія Ягеллонів.У 1516р. Фердинанд зробив відповідну заяву на Чехію і Угорщину. Тепер Угорська і Чеська спадщина становила разом з іншими спадщинами підставу для однаковою мірою популярного і злостивого сприймання Габсбурзької Імперії як утворення зліпленого з різних частин шлюбами. Це виявляється у відомій перефразованій цитаті Овідія “Хай інші ведуть війни, а ти,Австріє, щасливо одружуйся, бо володіння, що їх іншим дає Марс, тобі дає Венера”. Однак одруження ще нічого не вирішували. Тепер вимагалося вміння завойовувати або принаймні відстоювати території “щодо яких висувалися династійні претензії” (19,156-157).
Однак легкість, з якою Максиміліан І, а згодом, Карл V здобули корони скількох країн, свідчить про те, що правлячі верстви цих країн в загальному самі прагнули виникнення імперії. (12,27).
Ядром імперії залишалась Іспанія, що на 1516р. охоплювала володіння власне Іспанії, Південної Італії, Сицилії, Нідерланд, Франш-Конте, колонії Нового Світу. Вона стає політичним гегемоном Європи у XVI ст.
Цей період охарактеризовувався для неї економічним розвитком. Населення країни складало в кінці XVI ст. 8 млн. чоловік, однак, за щільністю населення вона поступалась більшості країн Європи. 84% населення проживало в Костілії, а 15% в Арагоні, Каталонії, Валенсії, Наваррі. Різні райони Іспанії зберігали особливості свого історичного розвитку. В Арагоні ще панувало кріпостне право, В Каталонії через селянські повстання найважчі форми повинностей були ліквідовані. В Кастілії більшість селян були вільними.
Важливі зміни переживають міста. В кінці XVI ст. нйбільшими серед них були Севілья (100 тис.), Толедо (35 тис.), Вольядолід, Мадрід, Гранада, Валенсія, Барселона, Сарагоса. За ними йшло біля 40 міст з населенням 10-30 тисяч. Більша половина з них була розташована в Андалусії. В Новій Кастілії переважали міста з населенням 5-10 тисяч.
Міста Кастилії здавна були центрами ремесел. Найважливіші з них були вироби сукна, шовку, обробки металів і шкір. В центральних і рівнинних районах ремесло концентрувалося в великих містах з складною системою цехів і переважанням високоякісної продукції. В Старій Кастилії, до вплоть до XVI ст. цехи тут не отримали розвитку, за ініціативою короля вводитися цілі установи по виробництву сукна, де на найбільших підприємтсвах працювало до 300 чоловік (2, 232-233).
Не дивлячись на ріст промисловості внутрішня торгівля в Іспанії розвивалась слабо. Імпорт перевищував експорт, в якому переважала сировина, продукти сільского госсподарства. Текстильна промисловість навіть в середині країни не могла здійснювати конкуренцію з голандською та англійською. Також розвитку внутрішньої торгівлі перешкоджали природні особливості Іберійського півострова: практично всі ріки течуть з сходу на захід, так же само розташовані і гірські хребти. До того ж економіка півночі орієнтувалась на торгівлю з Англією, Францією. Арагон, Каталонія з Валенсією знаходилися в орбіті середземномор’я, а економіка Костилії перепліталась з процесами колонізації Америки і колоніальною торгівлею. (2, 234-235).
Адміністративна структура Іспанії відрізнялась громіздкістю, неефективністю. Загальні напрямки політики розробляла Державна рада, що виказувала королю свої рекомендації по важливих питаннях. Для системи рад характерна двоякість. Одні ради – по справах Кастилії, Арагона, Наварри, Італії – управляли певними територіями, інші з фінансових, військових та інших питань – виконували різні функції. Взаємодія між радами була майже відсутньою, що створювало складності в управлінні. При кожній з рад діяли чиновники з складним апаратом.
Найбільш громіздкою була судово-адміністативна організація Кастілії. Кастілія з Наваррою, Арагоном, Каталонією, Майоркою і Валенсією складали королівство Іспанію. В організації виконавчої влади велучу роль грав інститут коррехідорів. Вони призначалися королем на кілька років і були знаряддям політики короля на локальному рівні. В колоніях і всіх некостильських землях, виконавча влада виконувалась віце-королями або намісниками (2, 242).
Якщо Кастилія, була вірною королю, то інші території були далекі від соціальної єдності. Вон не тільки зберегли свої особливості управління і своїх віце-королів, але і підтримували дух сепаратизму, що проявлявся у привілеях і вольностях. Вони мали право не пускати на свою територію іноземні війська (навіть Кастільскі), не приймати чиновників-іноземців. Арагон навіть не вважав обов’язковим захищати кордони Кастілії (20,163).
Важливу роль в управлінні країною гарли летрадо-чиновники з юридичною чи теологічною освітою. Величезне значення мали кортеси-аргани муніципального управління (2,243). Вони мали право затвердження податку, подавати петиції королю, при чому результати петиції повністю залежали від волі короля. В Арагоні, Каталонії кортеси мали ще право подавати скарги на королівських урядовців. Отже, кортеси могли боротися за дотримання привілеїв, але при цьому вони не повинні втручатися в область законодавства (20, 166).
Карл І (1516/1557), онук, Максиміліана І Габсбурга виховувався поза межами Іспанії практично до кінця 1517 року. З моменту проголошення Карла іспанським королем (1516), управління Іспанією велося з Фландрії, знаходячись під впливом фламандців,