Одним з керівників повстання – Педро Ласо де ла Вега – зрадив повстання. 23 квітня 1521р. погано оргнанізовані і різнорідні по соціальному складу війська “Святої Хунти” потерпіли повну поразку під Вільяларом. Паділья та інші керівники повстання були страчені. Міста Кастилії припинили спротив, окрім Толедо, що стійко оборонялося під керівництвом вдови Падільї – Марії Пачеко, Бачучи безнадійність ситуації вони після 6 місяців спротиву, вступили у відносини з урядом і втекли в Португалію. (2, 240).

Коли Карл з 4 тисячами німців повернувся в Іспанію, повстання було вже придушене. Подарував амністію учасникам за винятком 293 активних учасники. Приведено до послуху королівство стало знаряддям задумів Карла (2, 241). Повелитель стількох народів не хотів і не міг управляти тільки Іспанією. Необідність оборонятися від турок, протестант і французів змушувало його постійно жити поза Іспанією. Він на протязі свого сорокалітнього правління жив в Іспанії не більше 15 років. Він вичавлював її сили для свого панування над Європою, а в нагороду за це не давав їй нічого, окрім спустошливої слави (2, 242).

Після Франкфуртських виборів імператора потрібно було врегулювати стосунки між Карлом і Фердинандом. У Вормському договорі 1521р. нижньо- і середньоавстрійські землі переходили до Фердинанда. За Брюссельським – Тироль, Вюртенберг і власне землі Габсбургів. Від тепер існували дві лінії дому Габсбургів: австрійсько-німецька і іспансько-нідерландська, якій належала римсько-нідерландська корона, якій через надмірне розширення Іспанії належало провідна роль. Австрійська лінія після одруження у 1521р. Фердинанда на Анні ягеллонці собі право на Чехію і Угорщину.

Політика Карла V знаходилась в неподільному поєднанні з діяльністю дому Фуггерів. Габсбурги передали Феггерам своє манопольне право на отримання прибутків з гірських промислів у своїх володіннях. Їх монополія базувалась на феодальній системі, де основою фінансових дій були депозити і лихварство. Їх діяльність розвивалася на привілеях, а не на вільній конкуренції, опираючись на допомогу династії, носила не національний а міжнародний характер. В кінцевому результаті тсний зв’язок південнонімецького капіталу з феодальною системою зумовила орієнтацію його представників на союз з імператором в соціально-економічному суперництві в Європі (29, 108).

Національна політика Габсбургів в час посилення протекціонізму і меркантинізму нанесла велику шкоду як економіці національних держав, так і імперії. Основу прибутку дому Габсбургів проявлялясь в поступленнях грошей з духовно-римських орденів в Іспанії, митні збори Нідерландах, неопосередковані оподаткування у Німеччині, гірські регалії, позики у лихварській кампанії. Володіння Нідерландами було необхідно як економічна основа. Вона щорічно давала 2 мільйони гульденів прибутку. Прибутки з Італії і Іспанії становили 1 мільйон і 0,5 мільйона гульденів.

Утворення величезної Габсбурської держави невідворотньо зіштовхувало її з Францією. Франко-Іспанське суперництво за Італію перейшло у Франко-Габсбурзьке. Франція оточена з усіх сторін, вела боротьбу за саме існування. Ці обставини перетворили Італійські війні (1494-1559) в Європейський конфлікт.(13, 32-34).

Італійські війни були стержнем відносин XVI ст. Отримавши початок, як війна Іспанії і Франції, в подальшому стали війнами між Францією і Імперією за гегемонію у Європі. Це був по суті перший загальноєвропейський конфлікт, адже окрім італійських держав, Франції, Іспанії, в них взяли участь Німецька Імперія, Англія. На хід і розвиток воєн відчувалась агресія Оттоманської Порти. На периферії конфлікту знаходились Шотландія, Польща, Данія і Москва. (14,36).

У 1519р. рівновага порушилась на користь Іспанії. Володіння Карла V – Нідерланди, Німеччина. Австрія, Іспанія і Південна Італія оточують Францію смертельним колом. Єдиною дорогою, що переривала комунікації між Автрією, Німеччиною, Нідерландами та Італією і Іспанією була Ломбардія. Оволодіння Міланом стає необхідним для Карла і останнім подихом волі для Франції Італія знову стала ареною битв (21, 462).

Імперія не могла претендувати на “універсальність” і змушена була залашатись конгломератом держав поки між її володіннями залишилася територія вільної Франції. Карл V на основі “подарунку” папи Боніфоція VІІІ оголосив Францію імператорською власністю. Папа Боніфоцій VІІІ (1294-1303) у боротьбі з Французьким кролем Філліпом ІV Красивим оголосив французький престол вакантним і надав його Альбрехту Габсбургу. “Подарунок” не був прийнятий, але в час Карла V і Франціска І став предметом воєн (27,14).

Тому Франціск І рішив першим завдати удару і напав в 1521р. на Наварру та Італію. В цей період Карл міг розраховувати на підтримку папи Лева Х, Німецьких князів та Англії.

Перший період війни (1521-1524) привів до втрати французами всієї Північної Італії, а англійці в союзі з Каролом V, спустошили північно-західні райони Франції. Карл отримав допомогу від Венеції і на його сторону прейшов найбільш могутній васал Франціска – герцог Карл Бурбонський.

Другий період війни розпочинається захопленням у 1524р. Мілану Франціском та взяттям в облогу Павії. В Німеччині вирувала селянська війна, тому Карл не міг покластися ні на Англію, ні на брата Фердинанда (20,37).

Третій період приніс рішучі зміни . Під Павію прийшов іспанський полководець Лейва з 12 тисячами німців і 8 тисячами іспанців. Він 24 лютого 1525 року розгромив французів, сам французький король попав у полон і був відвезений в замок Луханес в Мадрид.