Про це також повідомлялось і в наступних частинах „Основ”. Так, як імператором зберігалося право на помилування, і він, таким чином, становився над усією судовою системою. Крім того вказувалося, що „скликання, розпуск сеймів і поновлення депутатів” були правом імператора. За царем також зберігалось право єдиновладно складати перший бюджет, хоча в подальшому його затвердження віддавалося сейму. Законодавча влада віддавалася загальноросійському сейму, але нічого не говорилося про те, кому буде належати право законодавчої ініціативи. Одним з важливих положень документа був яскраво виражений буржуазний принцип рівності всіх громадян перед законом.1

Докорінна перебудова державного життя країни виражалося в утворенні представницької установи – загальноросійського парламенту – сейму. Він повинен був складатись з двох палат: верховної – Сенату, члени якого призначалися царем, і нижньої – палати депутатів, члени якої були б виборними.

Принциповою відмінністю цього конституційного плану від решти конституційних проектів першої четверті ХІХ століття був принцип федеративного устрою держави. Згідно з „Коротким викладенням основ” Росія повинна була ділитись на 10 намісництв, вони в свою чергу – на 10 губерній, губернії – на уєзди, уєзди – на округи. В кожному намісництві повинні були утворюватись свої сейми, які мали право обговорювати всі проблеми, які були пов’язані з потребами певного намісництва. Місцеві сейми також передбачалося зробити двопалатними. Верхньою палатою „намісницького” сейму повинен був стати один з департаментів реорганізованого Сенату, а нижня повинна була формуватися з числа

1. Века А. В. История России с древнейших времен до наших дней. – Минск: Современный литератор, 2003. – С. 420.

обраних депутатів.

Щодо судочинства, то в „Короткому викладенні” був зафіксований важливий організаційний принцип незалежності суду: проголошувалося про неусуненість суддів. В кожному намісництві повинен був утворитися апеляційний суд, а в одній з двох столиць передбачалося утворити „верховний суд для всієї імперії”.

Спеціальна частина „Короткого викладення” – була присвячена новій організації управління країною. Вищим адміністративним органом визнавалася Державна Рада, завданням якої було обговорення „всіх проблем, які відносилися до управління імперією”1.

В цілому вищеописаний документ представляв собою типовий зразок буржуазного законодавства. В ньому знайшли своє відображення суттєві риси буржуазного державного устрою: розподіл влади на законодавчу, виконавчу і судову, незалежність однієї влади від іншої, рівність всіх громадян перед законом і, нарешті, народне представництво. Але поруч з цим збереження особистості монарха, як однієї з важливіших складових частин державного устрою, надання йому можливості здійснювати безпосередній вплив на буржуазний правопорядок – все це вказує на збереження в цьому документі сильних феодальних пережитків2.

Як не намагалися тримати роботу над конституцією у таємниці, свідчення про неї посмокталися в європейську пресу. 21 листопада 1819 року в паризькій газеті Бенжамена Констана з’явилася заява про скоре введення конституції в Росії. А на основі листа з Варшави коротко повідомлявся її

Мироненко С. В. Страницы тайной истории Самодержавия. Политическая история России I половина XIX века. – М.: Мочель, 1990. – С. 37-39.

Покровский С. М. История России в 3 т., Т. 2 – СПб: Помпон, 2003. – С. 350.

Минаева Н. В. Правительственной конституционализм и передовое общественное мнение России в начале XIX века – Саратов, 1982. – С. 285.

зміст. Це викликало активне намагання прусського і австрійського урядів узнати про справжність роботи над російською конституцією. Представники цих країн знайшли доступ до документа і копії були відправлені в Берлін. Після цього ніяка інформація про російську конституцію ні через пресу, ні по дипломатичним каналам на захід більше не проникала. Нічого не знала про подальший хід справ і Росія3.

Повернувшись із Варшави, імператор зробив перший крок на шляху практичного здійснення затверджених ним принципів конституційної реформи. В листопаді 1819 року А. Д. Балашов був призначений генерал-губернатором Тульської, Орловської, Воронезької, Тамбовської і Рязанської губерній. Утворення цього генерал-губернаторства стоїть у прямій залежності з конституційними планами Олександра І, але цей зв’язок зрозуміли лише найбільш проінформовані політичні діячі. В 1829 році І. І. Дибич, який змінив П. М. Волконського на посаді начальника головного штабу розповідав А. Михайловському-Данілевському: „Імператор Олександр прагнув завдяки утворення генерал-губернаторств ввести конституційне управління, починаючи з того, щоб з кожного генерал-губернатора в Росії знаходилося по декілька депутатів, але намагання це не було здійснено”. Відмову імператора від конституції Дибич пояснював тим, що „перший вибір генерал-губернаторі вбув невдалий, що у Варшаві народні представники дозволяли собі забагато вільгості. що в цей час вибухнули революції в Греції, в Італії, в Неаполі, в П’ємонті”1.

Після від’їзду царя з Варшави восени 1819 року там повинна була розвернутися інтенсивна робота над проектом російської конституції. Відсу4тність джерел, нажаль, не дозволяє відновити її в повному обсзі. Але відомо. що вести цю роботу прийшлось вже іншим діячам: головний помічник Новосильцева на попередньому етапі справи П. І. Пешар-Дешан

Мироненко С. В. Страницы тайной истории Самодержавия. Политическая история России I половина XIX века. – М.: Мочель, 1990. – С. 40.

помер, а йому на зміну прийшов П. А. Вяземський. Вже в січні 1820 року основні контури російської конституції остаточно визначилися. А в травні 1820 року проект російської конституції був готовий і відісланий до імператора1.

Конституція була складена у двох екземплярах на французькій і російській мовах. Обидві копії були знайдені під час польського повстання