митнецею і грошовою реформами. Говорячи про зовнішню торгівлю, слід відмітити, що до 1895р. в цю країну ввозились не тільки російські товари чи товари сусідніх азіатських країн, але і західно-європейські промислові вироби. Тому, в прискореному темпі розпочались російсько-хінівські дипломатичні переговори про умови включення ханства в російську митну систему в Середній Азії. Результатом цього акту стало встановлення митних постів прикордонної охорони, особливої Амудар’їнської пригад, начальник якої був оснащений таємною інструкцією політичного характеру, що була затверджена міністерством внутрішніх справ і Миколою 2. В ній наголошувалось, що начальник митних постів повинен утримуватись від будь-якого втручання у внутрішні справи як місцевої адміністрації, так і місцевих жителів. Насильство над місцевим населенням, гоніння проти його релігії і грабіж суворо заборонялись. Таким чином, вони зобов’язувались притримуватись по відношенню до місцевого населення дружньої політики. Включаючи Хіву в російську митну систему, царська влада перетворювала її ринки у внутрішній ринок російської буржуазії.
Наступним кроком царизму стала грошова реформа. В Хівінському ханстві паперових грошей небуло: хівінська монета чеканилась із золота, срібла і міді. Основною грошовою одиницею в ханстві була теньга. Це першкоджало торгівельним операціям російських купців. Тому царська влада стала курс на поступове об’єднання місцевої грошової системи із російською. Це робилось досить обережно. Така пересторога була викликана тим, що царизм рахувався з інтересами хівінців і бухарців, а не бажанням викликати невдоволення народу. „Будь-яке насильне дійство в цьому контексті може привести цей темний народ до непорозумінь і, навіть, до хвилювань, викликати які немає великої необхідності”.1
1. Тухтаметов Россия и Хива в конце 19-начало 20 вв. – М., 1969. – с.51
З часом хівінська монета була майже витіснена з грошового обігу. Таким чином, ханство втратило останню ознаку своєї самостійності, адже на Сході чеканка монети являлась одним із найголовніших атрибутів правителя.
У зв’язку з цим неодноразово піднімалось питання про ліквідацію фіктивної незалежності Хівінського ханства. Справа в тому, що царська влада в Петербурзі, в тому числі і військовий міністр, дивились на Хіву як на губернію Російської імперії, а на хана як на губернатора. Акцент робився на посилення контролю над хінівським ханом і його владою. Проте Міністерство закордонних справ виступало проти. Це можна пояснити військовими невдачами царської влади на Далекому Сході. Тому 19 січня 1910р. було підготовлено документ, мова в якому йшла наступна: „У питанні про Хінівське ханство Міністерство закордонних справ підтримує створення посади російського представника в Хівінському ханстві, але на деякий період часу утримується від його захоплення”.1
Цю думку підтримував П.А.Столипін, який в принципі погодився з думкою приєднання Хіви до Росії. Але він оголосив, що на даний час підняття цього питання пердчасне, що до приєднання необхідно провести в обох ханствах реформи і тим самим підготовити їх до включення в склад імперії.2 „Покращення справ як в Хіві так і в Бухарі може бути досягнуте тільки приєднанням ханств до Росії, а все решта – безглуздя, яке не створить міцного порядку і не зупинить народне невдоволення”.3
Таким чином, обидві сторони стояли на позиції ліквідації фіктивної незалежності Хівінського ханства і розбіжність між ними була лиш в питанні про час здійснення. По суті, приєднання середньоазіатських ханств носило колоніальний характер.
Однак цар Микола 2 взяв курс на тимчасове збереження незалежності
1. Внешняя политика России 19-20 в. Документы. – М., 1980. – с.401
2. А.Я.Аврех П.А.Столыпин и судьбы реформ в России. – М., 1991. – с.124
3.А.С.Орлов, В.А.Георгиев, Н.Г.Георгиева, Т.А.Сивохина Хрестоматия по истории России. – М., Проспект, 2001. – с.481
ханства і поступове проведення реформ. І вже у вересні 1910р. була розроблена програма реформ, яка містила наступні пункти:
вилучити з обігу місцеву хінівську монету, замінивши її російською грошовою одиницею;
зобов’язати хівінського хана не вводити нових податків і не підвищувати існуючих без дозволу царської влади;
введення по всьому ханству однієї міри ваги;
встановити для сановників та чиновників строго регламентоване утримання, а також скоротити їх число;
обкласти земельним податком усіх землевласників незалежно від звання і статусу;
орієнтувати медичну і агрономну допомогу населенню, а також створити кредитний заклад;
відкрити школи російсько-іноземного типу.
Необхідно відмітити, що під тиском російської суспільної думки хан був вимушений провести деякі заходи, які в кінцевому результаті дали позитивні наслідки.
Отже, проводячи підсумок, хочемо зауважити наступне: адміністративний устрій ханства після завоювання його російським самодержавством не зазнав суттєвих змін. В політичному устрої ханства до самих останніх років його існування були збережені всі риси східної деспотичної держави. Вся повнота виконавчої, законодавчої та судової влади належала хану. Державні посади розприділялись ханом, або переходили у спадок. Але жоден з посадових осіб не мав строго визначених обов’язків і прав, не отримував державного утримання, а також у ханстві був відсутній центральний апарат влади.
Національна політика російського царизму в Середній Азії грунтувалась на імперіалістичних засадах. Дана територія мала служити джерелом дешевої сировини і ринком збуту промислових товарів. Основну гостроту отримала проблема модернізації. Тому, успіх від проведених російським самодержавством реформ і збереження фіктивної незалежності середньоазіатських ханств, забезпечували на більш-менш довгий термін зовнішньополітичний спокій.
Розділ 3. „Українське питання” в національній політиці Російської імперії.
Ціла історія Російської держави – це історія російського імпералізму, агресії, загарбництва і тиранії. Почавши від місії „збирання руських земель” через „панрусизм”, „панславізм”, „оборону православ’я”, самодержавство незмінно продовжувало колоніальну політику, політику народо- і людиновбивства, агресії і тиранії.1
За іронією долі дана політика стосувалась і України. Маючи великий людський і матеріальний потенціал, Україна