Перед першою світовою війною та революцією українці були народом, який ще не володів чіткою національною свідомістю, і державність якого була далекою метою. Свідченням їхнього скрутного становища за царизму є те, що дослідження українського суспільства доводиться розпочинати із зауважень про території, що становлять Україну. Стабільні рамки географічної ідентичності – передумови для міцного почуття національності.

Проте, хочемо нагадати, що Україна на початку ХІХ ст. була конгломератом кількох географічних територій – Лівобережжя, Правобережжя і Степу – кожна з яких мала своє унікальне минуле.

До складу Російської імперії було приєднано близько 80% українських земель. На початок ХХ ст. українські землі входили до складу дев’яти губерній: Волинської, Подільської, Полтавської, Київської, Катеринославської, Херсонської, Харківської, Чернігівської, Таврійської (без Криму). Територія етнічних українських земель, загарбаних Російською імперією, становила 618000 км2 із населення близько 34 млн. українців.2

До кінця ХVIII ст. Росія утвердила своє економічне та політичне панування над Україною. Важливим чинником, що посилював здатність Росії володіти цими територіями, був той факт, що слідом за політичним приєднанням йшла колонізація.

1. Г.Д.: Боротьба з російським імперіалізмом і шовінізмом в Україні // Визвольний шлях. – 1968. – Кн. 4. – с.435

2. Новітня історія України 1900-2000 роках. – К., 2000. – с.12

Коли пишуть про урбаністичний розвиток у царській імперії, як правило, підкреслюють його контраст із Західною Європою. У царській Росії лише незначна частина населення була міською, а в місті інколи не складались належні умови для буржуазії, науки та індустріалізації такою мірою, як на Заході. Російське місто було економічно і політично безсилим. Проте, будь-який розвиток суспільства відбувався у місті.

Характерною рисою міст України було те, що за кількома вийнятками, вони були російськими та єврейськими за своїм національним складом і світоглядом. Факт такого слабкого представництва українців у містах стримував їхній національний розвиток у два способи. По-перше, він означав украй млявий перебіг національних процесів, що породжують національний рух. По-друге, позаяк місто було неукраїнським, то це означало, що його людські та інституційні ресурси – інтелігенція, школи, преса – протистояли українському національному духові.1

Другорядне становище України було зумовлено не стільки відносно малою урбанізацією, скільки тим, що міський розвиток краю був би значно більшим, якби не політика царизму, а ще більше тим, що розвиток, який відбувався, породив водночас відсутні регіональні диспропорції та серйозні викривлення в етнічній структурі українських міст.

Урбанізація України переважно проходила без участі українців. Як наслідок, трохи більше 5 відсотків, їх проживало в містах і вони були найменш урбанізованою національною групою на своїх рідних землях.

Коли в останні десятиліття ХІХ ст. зростання помисловості в Степу викликало інтенсивну міграцію, українське селянство в цьому процесі здебільшого участі не брало. Якщо в Росії існували сприятливі умови для сезонних робіт, бідні селяни йшли до міст заробляти гроші і там пролетаризувалися, то український селянин мігрував до Сибіру в пошуках кращої долі замість того, щоб перейти десяток кілометрів до найближчої заводської брами.

1. Я.Грицак Нарис з історії України. Формування модерної української нації 19-20 ст. – К., 1996. – с.15

Промисловий розвиток в Україні зміцнив російський вплив у містах. Цей вплив утвердився там вже відтоді, як усебічні адміністративні реформи Катерини 2 зробили місто об’єктом державного контролю.

Спокатку українське дворянство мало доступ до бюрократичних посадю Але на зламі століть ситуація змінилась. Розвиток вищої освіти у Росії та урядовий опір її подальшому розширенню в Україні означали, що освітня превага перейшла до росіян. Українці втратили політичну присутність у державному апараті. „Місто управляло селом, а містом – „чужинці”... В місті доводилось платити чиновнику, щоб позбутись знущань...Місто панське, чуже, не наше, не українське. Великоруське. польське, єврейське – тільки... не українське”.1

У сільському господарстві України відбувалась боротьба нових форм некапіталістичного господарювання із феодалізмом. До революції і в десятиліття після неї поняття „український” було синонімічне з „селянином”. Економічна скрута села породила новий набір синонімів: „український, тобто злиденний”. Брак виваженої державної політики щодо підтримки сільськлгосподарських інфраструктур посилював труднощі. Працюючи на прожитковий мінімум, у кліматичних умовах України селянин міг сподіватися голоду кожні два чи три роки, коли випадав низький урожай.

Українському селянству не бракувало образ. Проте це не було гарантією того, що вираження цих кривд пішло б по лінії національних інтересів. Селянська чутливість передбачала б певне самоусвідомлення незалежності до унікальної культурної общини, а така свідомість ніколи не виникає спонтанно. Щоб селянство мало стати підмуром національного руху, його належало організувати. З етнічної маси треба було виковати національну громаду.2

Однією з перепон на шляху активної пропаганди була масова

1. А.Бедрій Міжнародне становище України у 20 ст. // Визвольний шлях. – 1960. – Кн. 12. – с.1329

2. Г.Д.: Боротьба з російським імперіалізмом і шовінізмом в Україні // Визвольний шлях. – 1969. – Кн. 4. – с.438

неписемність. Добре розуміючи, що основою піднесення національної самосвідомості народу є освіта, царат найбільш активну нищівну політику зосередив саме в цьому напрямі. Так, згідно перепису 1897р. писемних серед росіян було 32,4 відсотка, а серед українців – лише 13 відсотків.

Сукупність грамотності в Україні відзеркалював рівень освіти в країні. Витрати на освіту були серед найвищих. За відсутності обов’язкового навчання дві третини дітей шкільного віку в Україні ніколи не переступало порогу школи, а з тих, які навчались, тільки 10 відсотків закінчувало тільки дво- чи трирічну початкову освітню програму.1 Вбогість багатьох селян унеможливлювала навчання їхніх