Наприкінці ХІХ - початку ХХ ст. Росія опинилась у фокусі двох системних криз: кризи міжнародних відносин і внутрішньої, результатом якої були революції. Проблеми внутрішнього життя держави і внутрішньої політики, опинились в одній структурі.

На порядок денний було покладено питання про існування традицій самодержавства. Контроль над територіями потребував ідеологічного обгрунтування, яке б мало довести історичну визначеність необмеженої влади. Перед Росією постала дилема вибору ідеологічної основи: збереження самодержавного устрою чи прийняття нового модернізового суспільства.

В процесі історичного розвитку в історіографії з’являється багато питань, які були знівельовані істориками відповідного часового періоду. Тому доцільність дослідження діяльності Миколи 2 полягала у виділенні тих рис і тенденцій в Російській імперії, які безумовно відчули на собі вплив „рішучої руки” імператора.

Оволодівши престолом в 26 років, Микола 2 продовжив політику своїх попередників. Він вперто сповідував основи самодержавства і щиро вірив у її користь. Микола 2 вважав, що в російському суспільстві неможливий паритет і саме тому дотримувався теорії „Москва – третій Рим”, яка згодом вилилась у теорію „офіційної народності”. Отримавши ідеологічне обгрунтування під час правління Миколи 1, вона стала візитною карткою національної політики Миколи 2.

Самодержавство для Миколи 2 було тією ж абсолютною монархією, тільки в російському варіанті. Він вважав. що народ може існувати лише під владою сильного монарха, тому ніяких обмежень в самодержавстві не може бути.

Росія несумісна без православ’я, що служило опорою царського режиму. Це була запорука суспільного та сімейного щастя, інструмент ідеологічного контролю. Під час правління Миколи 2 духовенство було одним із привілейованих станів, що володіло великим майном.

І останнім китом російського самодержавства вважали терпіння народу і покору царській владі. Микола 2 був преконаний, що причин для соціальних конфліктів нема, вони походять тільки із Заходу.

Ми можемо погодитись лише з тим, що ці положення національної політики були актуальні ще кілька століть назад. ХХ ст. вносило свої кардинальні зміни, на фоні яких ідея народності виглядала утопією.

Стововно підсумків по нашому другому розділу „Особливості імперіалістичної політики в Середній Азії”, то хочемо зауважити, що Микола 2 і по законам, і по традиції, і по переконанню являвся повноправним керівником зовнішньої політики Росії потягом всього свого правління. В своїй діяльності він дотримувався принципів самодержавства, як основи могутньої країни, її великодержав’я, віри в божественну підтримку помазаника і його православної імперії.

Історична обставина правління Миколи 2 була складна і суперечлива. З одного боку, загострення протиріч між великими державами вело до зіткнень, з іншого – отримала особливу гостроту проблема модернізіції країни, успіх її залежав від збереження на більш-менш довгий терміни зовнішнього спокою.

Тому національна політика російського царизму в Середній Азії носила суто економічний характер і ринок збуту промислових товарів, дешева сировина і робоча база.

„Українське питання” посідало одне з головних місць національної політики царизму. Адже Україна виступала об’єктом у міжнародній політиці.

Дотримуючись шовіністичного гасла „Росія для росіян”, царат розглядав Україну, як частину багатонаціональної держави. Великий людський і матеріальний потенціал служили маяком імперіалістичного бажання. Російська імперська політика щодо України була спрямована в руслі русифікації. Вона охопила всі сфери економічного, політичного і культурного життя краю, проводилося цілеспрямовано, жорстоко.

Ми вважаємо, що наше невелике дослідження послужить в подальшому орієнтиром для більш поглибленого вивчення.

Список використаної літератури

Джерела:

1.1 Внешняя политика России 19-20 в. Документи. – М., 1980. – с.783.

1.2.Орлов А.С., В.А.Георгиев, Н.Г.Георгиева, Т.А.Сивохина Хрестоматия по истории России. – М., 2001. – с.592.

1.3 Хрестоматия по истории СССР, 1861-1917. – М., 1990. – с.414.

2. Література:

2.1. Аврех А.Я., П.А.Столыпин и судьбы реформ в России. – М., 1991. – с.286.

2.2. Бедрій А. Міжнародне становище України у 20 ст. // Визвольний шлях. – 1960. – Кн.12. – с. 1327-1337.

2.3. Белова Т.В. Накануне культурного кризиса // Весник Московского университета. сер. 8, История. – 1991. - №36. – с. 3-10.

2.4 Вопросы истории России 19-начало 20 вв. – Л., 1983. – с. 190.

2.5 Г.Д.: Боротьба з російським імперіалізмом і шовінізмом в Україні // Визвольний шлях. – 1969. – Кн. 4. – с.435-445

2.6 Геополітичне становище України на межі 19-20 ст. // Історія України. – 2001. - №36. – с. 1-4

2.7. Царизм и российская дипломатия накануне первой мировой войны // Вопросы истории. – 1988. - №3. – с. 58-73

2.8. Я.Грицак Нарис з історії України. Формування модерної української нації 19-20 ст. – К., 1996.- с. 360.

2.9 Грунт А.Я. Россия в эпоху империализма. – М., 1960. – с. 160.

2.10 Гунчак Т. Україна: перша половина 20 ст. Нариси політичної історії. – К., 1983. – с. 288.

2.11 . В.А.Емец Механизм пинятия внешнеполитических решений // История внешней политики России: конца 19- начала 20 в. – М., 1997. – с.50-90

2.12 Емец В.А., Игнатьев А.В., Суботин Ю.Ф. Россия на мировой арене на рубеже столетий. // История внешней политики России к. 19-начало 20 в. – М., 1994. – с. 9-50

2.13 Игнатьев А.В. Последний царь и внешняя политика // Вопросы истории. – 2001. - №6. – с.3-24

2.14. История СССр, 1861-1917. – М., 1990. – с. 462.

2.15 Киняпина Н.С. Внешняя политика России. Вторая половина 19 в. – М., 1974. – с. 280.

2.16 Кравченко Соціальні зміни і національна свідомість в Україні 20 ст. – К., 1997. –с. 423.

2.17 Кризис самодержавия в России 1895-1917. – Л., 1984.