Таким чином, у сучасному розумінні міжнародна безпека – це стан міжнародних відносин, який виключає існування будь-якої загрози безпеці, будь-якої держави. Побудови й шляхи гарантування міжнародної безпеки пройшли певну еволюцію розвитку в зв’язку з зміною небезпек і загроз людства. На сьогоднішній час на зміну домінанті глобальної загрози прийшла маса потенційних загроз меншого масштабу, але при цьому досить серйозних при цьому досить серйозних за своїми наслідками для міжнародного миру й стабільності, таких, що зачіпають інтереси багатьох держав. До них можна віднести прагнення до гегемонії, перевага в стратегічних ядерних озброєннях, експансіонізм, міжнародні конфлікти різного рівня; міжнародний тероризм, глобалізовану організовану злочинність; контрабанда зброї, наркотиків тощо. Тому через таку велику кількість неезпек запорукою ефективності системи міжнародної безпеки стає досягнення згоди між усіма народами, що виключає прагнення різних країн до світового панування, вирішення проблеми співвідношення сили і права на користь другого, поступова ліквідація організованих засновних на силових, примусових принципах дій. Зважаючи на складність і багатоаспектність міжнародної безпеки, вона усе не може розглядатися як явище, що стоується лише одного суб’єкта міжнародних відносин, а як концепція усієї міжнародної системи.

В наступному розділі даної роботи ми спробуємо охарактеризувати еволюцію напрямків гарантування системи міжнародної безпеки країн Центрально-Східної Європи у міжвоєнний період (чи багатополярний) і учас біполярного світу, оскільки спокій і безпечний розвиток саме цих країн, є запорукою безпеки для усієї Європи.

Розділ 2 основні напрямки гарантування

Безпеки Центральної і Східної Європи у багатополярний

і двополярній системі світового розвитку

2.1. Організаційні основи міжнародної безпеки у

країнах Міжмор’я міжвоєнного періоду

Події, що відбулися у світі на початку 20-го століття, зокрема Перша світова війна, призвели до глибоких політичних, економічних, територіальних змін у Центрально-Східній Європі – в основному “театрі воєнних дій”. В цей час істотно змінилась політична карта даного регіону. Ще під час перебігу війни не витримав державно-політичний устрій Австро-Угорщини, Російської і Османської імперій. На уламках цих держав постали нові центрально-європейські держави: Польща, Королівства Сербів, Хорватів і Словенців (з1929 – Югославія), Австрія, Угорщина, Литва, Латвія, Естонія. Їхня незалежність стала продуктом тривалої національно-визвольної війни.111 Історія Центрально-Східної Європи. Посібник для студентів іст. гуманіст. Факультетів.За ред. Зашкільняка. – Л.:ЛНУ і Ф,2001-с387 388 Загалом сім з одинадцяти існуючих на початок 20-го століття Центрально-Східно Європейських держав здобули права на всезагальність саме на протязі Першої світової війни. У перше в історії новоутворені держави стали суб’єктами міжнародних відносин і перед ними постало ряд складних питань, зокрема питання міжнародної і національної безпеки, що мало забезпечити і надалі незалежний розвиток цих країн.

Серед основних небезпек, що загрожували існуванню цих країн були соціальні і політичні проблеми державотворення. З утворенням незалежних держав в центрально-східному регіоні Європи перед ними постала головна проблема – якою буде характер державної влади. В Югославії та Румунії королівська влада вирішила це питання на свою користь військовою силою. У Болгарії теж залишилось монархічне правління. Іншою була ситуація в Польщі та Чехословаччині, де ключові позиції зайняли керівники еміграційних осередків національно-визвольного руху і було встановлено республіканське правління. Втім і в цих державах політична система формувалася й розвивалася у відповідності до національних традицій, соціальної та політичної активності окремих верств, виявлених ними здібностей до політичної волі. У підсумку політична система Чехословаччини, що склалася як демократична, продовжувала розвиватися в цьому річищі навіть після зсунення вправо в другій половині 20х років, коли за багатопартійною системою створюється консолідуючий центр у вигляді угрупування “Града”. У Польщі після 1926р. також відбувся зсув управо, втім більш різкий, у бік авторитарного режиму.

Велику небезпеку становила також повоєнна розруха економічної кризи, голод , безробіття, що значно посилювало соціальну активність і внутрішню боротьбу у країнах Центрально-Східної Європи. Поряд із соціальними та політичними проблемами державотворення для країн Центрально-Східної Європи особливо гострими були національні суперечності, що виникали на історичному, територіальному, економічному, культурному і релігійному грунті. В Югославії, наприклад, антогонізм був характерним для стосунків між сербами і хорватами, в Румунії, зокрема в Трансильванії – між угорцями і румунами. У Румунії, Польщі уряди провадили відверто шовіністичну політику щодо національних меншин. Навіть у порівняно найбільш демократичній з поміж країн регіону Чехословаччині з кінця 20-х років почали зростати сепаратистські настрої серед німців і словаків, ірредентистські – серед угорців та автономістські – серед закарпатських українців. Історія Центрально-Східної Європи… -.394.

Дані небезпеки були викликані внутрішньою ситуацією в цих державах, проте існувала загроза безпеці цих країн з боку нациської Німеччини і СРСР. Саме тому для забезпечення власної безпеки більшість країн даного регіону орієнтувалися на Францію, котра намагалася створити дієву противагу Німеччині. Так виникла ідея створення міжнародних блоків, що мали гарантувати національну і міжнародну безпеку країн Центрально-Східної Європи. Цветков Г. М. Міжнародні відносини й зовнішня політика в 1917-1945рр. – К., 1997. С.201.

Для збереження післявоєнного статусу у Центрально-Східній Європі за ініціативи Франції й під егідою у 1920-1921 роках був створений військовополітичний блок Чехословаччини, Румунії, Югославії, що дістав назву Мала Антанта. Головною метою цих