В 1887 р. Ю. Пілсудський був заарештований за звинуваченням у підготовці замаху на царя Олександра ІІІ і засланий на 5 років до Сибіру. Свого войовничого норову “останній” “шляхтич” не зрадив і там – з трьох років заслання півроку він відсидів у в’язниці за організацію кампанії непокори засланців царській адміністрації [12; 68].

Після повернення з заслання у 1890 р. Ю. Пілсудський стає одним з найактивніших діячів польського соціалістичного руху, а з 1892 – засновником Польської партії (ППС), яка поєднувала у своїй програмі народні і суспільні гасла, закликала до боротьби за незалежність Польщі.

З початком радянсько-японської війни Ю. Пілсудський вирушає до Токіо з тим, щоб запропонувати японцям розгорнути скоординовану терористично-диверсійну кампанію у тилу російських військ силами польських соціалістів. Але японці не прийняли цієї пропозиції. Повернувся Ю. Пілсудський на батьківщину з думкою про необхідність підготовки народного антиросійського повстання [2; 534].

Стоячи на позиції активної боротьби з Росією, Ю.Пілсудський був ініціатором створення в лоні Польської соціалістичної партії змовницько-бойової організації. Саме вона розгорнула терористично-військову діяльність під час революції 1905-1907 рр. Він навідріз відмовлявся координувати свої дії із російськими соціалістами. Нова, революційна Росія була для нього таким самим ворогом, як і Росія царська.

Саме така непримиренна позиція Ю. Пілсудського стала чи не головною причиною розколу його партії. За ним пішла меншість, яка утворила ППС – правицю, або ж – ППС – фракцію революційну, яка виступала з закликом розпочати приготування поляками збройної боротьби в ім’я повернення незалежності [9; 1].

Розраховуючи на встановлення незалежності Польщі в результаті військової перемоги Австро-Угорщини і Німеччини над Росією, Ю. Пілсудський встановлює зв’язок з австро-угорським генштабом і створює в Галіції диверсійно-терористичну організацію „Стрілець”.

Під час Першої світової війни 1914-1918 рр. Ю. Пілсудський командує польським легіоном, який боровся на боці Австро-Угорщини. З 1916 р. призначений начальником військового департаменту в „управлінні незалежної польської держави”, створеній австро-угорськими окупантами. В липні 1917 р в результаті конфлікту з окупаційною владою Ю.Пілсудський був заарештований і відправлений до Магдебурга. І лише після Жовтневої революції 1918 р. в Німеччині він був звільнений. Повернувся Ю. Пілсудський до Варшави в ореолі народного героя, єдиного керівника відродженої польської держави [10; 311].

Понад сторіччя Польщі не було. Понад сторіччя поляки сподівалися на її відродження. І лише у листопаді 1918-го, після революції в Німеччині, після краху Австро-Угорщини, Польща встала з мертвих.

Ю. Пілсудський був більш вірогідним кандидатом, в якому вбачали людину, котра вже звільнилась від соціалістичної ідеології. В 1918 р. при підтримці правих керівників ППС, легіонерів і однодумців в інших партіях він був проголошений “Начальником (диктатором) держави”.

Він стає на чолі відродженої держави як провідник цілого народу, головною метою якого була боротьба за відбудову нової держави, особливо боротьба за встановлення кордонів. Спочатку як Тимчасовий начальник держави, а з лютого 1919 р. з волі Законодавчого сейму, Ю.Пілсудський як Начальник Держави, отримав усю повноту влади [12; 70].

Прихильників у вождя народу ставало щоразу більше. Один з них Я. Єнджєвич писав: “Пілсудський не є людина, яка належить до будь-якої партії, чи до будь-якого табору. Він є еманацією найшляхетніших елементів народу, продовженням цілого ряду героїв, якими гордиться наша історія і котрим кожен поляк завдячує свою народну структуру душі. Він є одним з організаторів духу Польщі, який в сувору спеку, в праці розвивається, виростає, набуваючи щоразу глибшого змісту, щоб колись поповнити своє надлюдське покликання” [12; 70].

Ю. Пілсудський був людиною сильного характеру, яка вміє збирати навколо себе людей і формувати в них прихильність до своєї особи. Робив це він свідомо. Він говорив: „Повинен бути вождь, хоче він цього, чи не хоче, і якщо він є вождем, то повинен бути іншим, ніж ті, котрими він керує. Це є його обов’язок, це є його внутрішня цінність” [12; 70].

Начальник відродженої держави був переконаний, що остаточне звільнення Польщі від Росії можливе лише за умови, що вільною буде і Україна. Ще у 1903 р. Ю. Пілсудський уявляв собі майбутнє звільненої від влади царя своєї батьківщини, як федерацію Польщі, Литви та “Русі” (під якою він розумів Україну). У 1919 р. його “федералістські” плани були ще ширшими. Він уявляв собі тісний союз усіх колишніх європейських кампаній Росії – від Фінляндії аж до Грузії. Центральне місце у цьому союзі мала посідати Польща. Але вся конструкція в його очах втрачала сенс, якщо від російського панування не буде звільнено Україну. Ю. Пілсудський стверджував, що Росія перестане бути імперією і загрожувати безпеці сусідніх країн і цілого світу тільки за умови, якщо з-під її влади буде вирвано Україну. Цього ж року Ю. Пілсудському було присвоєно військове звання Першого Маршала Польщі [5; 454].

Наприкінці літа – на початку осені 1919 р. він, можливо, врятував... Радянську владу. Всі збройні конфлікти - і з литовцями, і з українцями, і з німцями було вже виграно. А над Москвою нависла загроза – наступ Добровольчої армії Денікіна. Польські війська безчинно спостерігали за вирішальною сутичкою з Білорусі і Волині. І як не просили, погрожували керівники країн Антанти, польські війська з місця не зрушили. Пізніше Ю. Пілсудський писав, що у випадку перемоги