білогвардійців і реставрації царської імперії, не могло бути мови про вільну Україну. Та й Польща могла розраховувати на “етнічний кордон” (який згодом отримав назву лінії Керзона і став реальністю після Другої Світової), а то й бути змушеною до якоїсь “федерації” з Росією. Відтак маршал почекав, доки денікінців буде розгромлено, і... виступив у похід сам [11; 71].
В квітні 1920 р. між урядом Ю.Пілсудського і урядом С.Петлюри була підписана угода про співробітництво. Угодою були встановлені кордони між Польщею та Україною, причому польський уряд визнавав територією України землі, які розташовані на схід від ріки Збруч до польського кордону 1772 р. (тобто до Дніпра).
Через 262 роки після Гадяцьких угод Ю. Пілсудський розпочав новий період співробітництва Польщі та України, шляхом союзу двох незалежних держав. Використовуючи революційний хаос, Ю.Пілсудський намагається визволити Україну з-під російської окупації, яка тривала кілька століть, створити вільну Україну – союзницю Польщі. І робив це з впертістю литовця, проти волі більшості свого народу та всупереч урядів могутніх держав Антанти, які будучи союзниками царської Росії, навіть не хотіли чути про створення української держави. Він спирався тільки на власне переконання, що без вільної України не зможе довго існувати незалежна Польща [11; 11].
Аналізуючи політику Ю.Пілсудського у 1920 р. польський еміграційний історик Каміл Дзєванковський запропонував таке її виправдання: „План Ю.Пілсудського полягав у тому, щоб паралізувати більшовизм роздрібненням його територіальної бази, колишньої царської імперії, шляхом прямого, буквального застосування принципів самовизначення усіх національностей колишньої царської імперії. Він став ставив собі за мету придушити радянську російську експансію в самому зародку, розділяючи її територіальну базу, комуністичну імперію в момент зародження, вздовж вертикальних або ж національних зв’язків” [4; 351].
Найвірогіднішою відповіддю на це виправдання є те, що Польща, яка прагнула приєднати великі етнічно не польські території, не була надійним захисником „прямого, буквального застосування” принципу права націй на самовизначення.
Політику Ю. Пілсудського характеризувала непереборна внутрішня суперечність: з одного боку він хотів утримати самостійну Україну, яка б служила перепоною проти Росії, а з другого – своїм завоюванням Східної Галичини знищив плани на українську самостійність. Причиною цієї суперечності був факт, що Ю. Пілсудський сам як поляк був політичним епігоном давньої Речі Посполитої [7; 148-149].
Війну з радянською Росією він виграв, але не досяг своєї мети: не відірвав від Росії та не створив вільної України, що було необхідним для збереження незалежності Польщі. Через 15 років, за місяць до смерті Ю. Пілсудський звірився своєму ад’ютантові: “Я програв своє життя. Мені не вдалося створити вільну від росіян Україну” [11; 12].
В лютому 1920 р., прибувши на засідання сейму, Ю. Пілсудський складає з себе повноваження Начальника держави. Однак, оскільки вироблення нової Конституції вимагало довшого часу, сейм одноголосно вирішив повернути йому титул і повноваження Начальника держави [1; 41].
З грудня 1922 р. Ю.Пілсудський припиняє здійснювати вищу владу в державі. Це було фактичне усунення його від активної політики.
Усунення Ю.Пілсудського з активного політичного життя здивувало багатьох поляків, в тому числі і відомих політиків. Багато з них вважало, що це буде тимчасово. Так думав і соціалістичний діяч І. Дашинський. Та чи міг він передбачити, що його давній партійний колега використає це затишшя для приготування державного перевороту [12; 71].
Диктатор Ю. Пілсудський розгорнув широку політичну діяльність, різко виступав проти уряду, існуючих в країні порядків. Таку ж пропаганду вело найближче оточення майбутнього диктатора. Не останню роль в перемозі Ю. Пілсудського відіграли правлячі кола Англії та США. Саме при сприянні англо-американського капіталу в травні 1926 р. Ю. Пілсудський здійснив державний переворот. Прийшовши до влади, він повністю підпорядкував зовнішню та внутрішню політику польського уряду інтересам згуртування єдиного антирадянського табору, підготовці нового „київського походу” з метою реалізації своїх східних планів – поневолення Радянської країни і відновлення Польщі „від моря до моря”.
У зовнішній політиці це виявилось у зміцненні союзу з англо-американським блоком та в різкому зближенні з Німеччиною [3, 38].
З 1930 року режим Ю. Пілсудського перейшов у відкритий наступ проти демократичної опозиції. Його уряд здійснив нечувані за своєю жорстокістю погроми мирного населення, які увійшли в історію як „пацифікація” (“умиротворення”) [6; 54].
Створений Ю. Пілсудським самостійний режим не міг викликати жодного захоплення. Фактично всю владу було зосереджено в руках одного-єдиного клану – колишніх легіонерів. За екзальтованою патріотичною риторикою пілсудчиків у багатьох випадках крилася кричуща некомпетентність, а дуже часто і корупція, під гаслами боротьби з якою вони і прийшли до влади.
Загалом, складається враження, що все, чи майже все, що було в Польщі з кінця 20-х – до кінця 30-х років доброго, існувало і творилося не завдяки, а всупереч правлячому режимові.
В останні роки свого життя Ю. Пілсудський багато хворів, дуже постарів і не завжди був здатний займатися державними справами [12; 73].
Помер Ю. Пілсудський 12 травня 1935 р., коли Польщі ще не загрожувала небезпека німецької агресії. Він нерозривно пов’язав своє ім’я з відбудовою незалежності, з створенням польської держави.
Політик типу Ю. Пілсудського, що починав свою політичну кар’єру як лівий, але щиро бажав виконувати завдання загальнонаціонального масштабу, рано чи пізно постає перед альтернативою – залишитися в рамках “лівого” спектру політикуму, чи служити загальнодемократичними, або ж націонал-державними пріоритетам.
Саме останній шлях обрав Ю. Пілсудський в останні 20 років своєї політичної діяльності. Це була людина, здатна в необхідний момент діяти рішуче і вчасно зробити той