Він вважав необхідним об’єднати сили США і Великобританії для боротьби з СРСР. “Холодна війна” – це не тільки ідеологічна боротьба. США не мали попередньо виробленого політичного курсу щодо СРСР. Важливу роль у формуванні зовнішньополітичного курсу США відіграв американський дипломат Джордж Кенаві – спеціаліст по СРСР. У лютому 1946 р. в телеграмі у Вашингтон він виклав основні принципи у відносинах з СРСР і США мають реагувати на кожну спробу розширити сфери СРСР і уникати втручання у внутрішні справи. Необхідно створити стабільні суспільства у Західній Європі, тільки вони зможуть протистояти комунізму, зберігати вірність власним принципам зовнішньої політики.
Запропоновані Джорджем Кенаном принципи лягли в основу “доктрини стримування”. Ненон і Черчіль вважали, що США повинні взяти на себе роль стримуючого фактора експансіонізму СРСР. Після війни відбулась повна психологічна демобілізація. У США були політики, які вважали, що можливе співробітництво з СРСР. Політика “стримування” передбачала постійне перебування США у Європі. У лютому 1947 р. британці повідомили уряд США, що вони не в змозі самостійно надавати допомогу Туреччині і Греції і протистояти прокомуністичним силам. Створились умови для посилення про радянських сил у Туреччині. Англія запропонувала США здійснити кроки на підтримку уряду Туреччини.
12 березня 1947 р. Трумен виступив перед палатами Конгресу, де підкреслив небезпеку становища, що склалось у Греції і Туреччині. Він попросив у Конгресу 300 млн. для допомоги цим країнам. Трумен твердив, щ не можна допустити того, що трапилось у Польщі, Румунії – прихід до влади комуністів. Він виступав за надання допомоги народам, які вели війну і опір спробам зовнішнього тиску. Так з’явилась “доктрина Трумена” – економічна і фінансова допомога країнам в яких існувала загроза порядком і приходу до влади комуністів до влади. Суть доктрини привела до суперництва від співробітництва. Вважалося, що економічна допомога дозволить забезпечити національну незалежність, побудувати вільне суспільство у цих країнах (йшлося про фінансову допомогу). Вона надавалась у вигляді військового спорядження – це найсерйозніша підстава вважати державним протистоянням між двома системами.
“Доктрина Маршала”. 5 червня 1947 р. держсекретар США Дж. Маршал проголосив, що для зміцнення європейської демократії необхідно надати економічну та фінансову допомогу. 16 з Європейських держав у квітні 1948 р. підписали запропоновані Маршалом план і стали отримувати допомогу. У західній Європі мало бути видано 17 млрд. Їх міг отримати і СРСР, а також його сателіти. Але СРСР відмовився. За допомогу з урядів західноєвропейських країн мають бути виведені представники комуністичної партії. До 1948 р. під тиском США у жодній країні Західної Європи не було комуністів. Це ще більше посилило розкол. Холодна війна – це суперництво у різних сферах – ідеологія, наука, економіка.
4. Військово-політичні союзи. Північноатлантичний акт.
Під егідою США виник ряд військово-політичних союзів. Першим з них був міжамериканський “Договір про взаємну допомогу” підписаний у 1947 р. Його членами стали всі американські держави крім Канади. Договір передбачав спільні дії цих держав на випадок збройного нападу на одну із них і у випадку “агресії”, яка не є збройним нападом (при виникненні “поза континентального та міжконтинентального конфліктів і взагалі будь-якої ситуації, яка може загрожувати миру Америки”). Так широко сформульовані зобов’язання відкрили для США можливість для втручання у справи Латиноамериканських держав. У 1948 р. була створена постійно діюча організація американських держав в якій провідну роль відігравали США. Було остаточно оформлено військово-політичний союз держав Американського континенту. У Європі головними ініціаторами створення військових блоків були правлячі кола Англії та Франції. Останні підписали в Дюнкерну 4 березня 1947 р. договір “Про взаємну допомогу”. Це мала бути угода, яка мала на меті захист інтересів великих держав Західної Європи. У 1948 р. до договору “Про взаємну допомогу” приєдналися Бельгія, Голландія, Люксембург. Виник Західний Союз. Його учасники зобов’язувалися подавати один одному допомогу на випадок агресії в Європі. Ці військово-політичні угрупування мали замкнутий характер, але тісно пов’язані з США. Ширшим військово-політичним союзом стала Організація Північно-Атлантичного договору. Документ про створення якої був підписаний 4 квітня 1949 р. У НАТО спочатку увійшло 12 держав (США, Англія, Франція, Італія). З 1955 р. членом НАТО стала ФРН. Членами Північно-Атлантичного Союзу були також Канада, Бельгія, Голландія, Люксембург, Данія, Ісландія, Норвегія, Португалія, з 1952 р. Греція та Туреччина. Договір зобов’язував надавати допомогу у випадку збройного нападу “проти однієї із учасниць або декількох із них у Європі або Північні Америці. Спільні дії країн учасниць НАТО могли здійснювати не тільки у випадку збройного конфлікту, але і у випадку, якщо територіальна цілісність, політична незалежність будь-якої із сторін будуть поставлені під загрозу. Основна відмінність від звичайних договорів про взаємну допомогу НАТО мав спеціальну інтегровану, військову організацію, постійні збройні сили, об’єднані командуванням на чолі з американським військовим.