Тема: міжнародні відносини в кінці 50-70-х рр. XX ст.

План

Основні тенденції у міжнародній політиці:

а) характерні риси міжнародної політики США та їх союзників;

б) зростання ролі країн, що розвиваються у світовій політиці. „Рух неприєднання”.

2. Регіональні конфлікти:

а) інтервенція в Конго (Заїр);

б) Карибська криза 1962 р.;

в) ізраїльська агресія 1967 р. проти арабських країн;

г) агресія США у В’єтнамі.

3. Боротьба за нормалізацією обставин у Європі і за роззброєння. Роль ООН міжнародному житті:

а) проблема нормалізації становища в Європі;

б) проблеми роззброєння;

в) зростання ролі ООН у міжнародному житті.

Література: 1) История международных отношений и внешней политики СРСР в 3 т. – т.3.

2) История дипломата. – т.5.

3) Международные конфликты. – М. 1972.

4) Гройнер В. Американская внешняя политика от Трумена до наших дней. – М, 1986.

5) Джонсонс. Современность с 20 по 90-те годы. – М, 1995.

1. Основні тенденції у міжнародній політиці:

а) характерні риси міжнародної політиці США та їх союзників.

Зміни в міжнародному житті обумовили зміни доктринальних основ „зовнішньополітичного курсу США. Замість доктрини масованої відплати”, яка допускала можливість ядерної війни проти СРСР, на початку 60-х рр.. США і НАТО придумали доктрину „гнучкого реагування”, якою допускалась можливість обмежених всім їх локальним застосуванням ядерної зброї. У зовнішній політиці США і їх союзників проявились протирічиві тенденції. З одного боку, вони прагнули повернути втрачені позиції в світі, зміцнювали військово-політичні блоки, нарощували звичайні і ядерні озброєння, вдавались до провокативних акцій щодо і його союзників, а також держав, які звільнились від колоніальної залежності. А з іншого боку реалії міжнародного життя спонукали до налагодження діалогу з СРСР. У листопаді 1961 р. президент США Кеннеді заявив, що США не можуть диктувати свою волю 94% людства. Це свідчило про значні зрушення в розумінні держдепартаменту перспектив перш за все радянсько-американських відносин.

Нової якості набули стосунки між членами НАТО. У кінці 50-х – на початку 60-х рр.. було нормалізовано відносини між Францією і ФРН. У січні 1963 р. вони підписали договір про співробітництво яким було відкритий новий етап у розвитку двосторонніх політичних і військових відносин. Міцніли контакти між ФРН і США, США і Великобританією. Разом з тим у зовнішній політиці Франції намітилась тенденція до більш незалежного від США курсу, налагодження взаєморозуміння з СРСР. Реальним проявом цієї тенденції став вихід Франції у 1966 р. із військової організації НАТО.

б)

Зростала роль і визначення в міжнародних відносинах десятків молодих держав Азії і Африки, Латинської Америки, які звільнились від колоніалізму і стали на шлях самостійного розвитку.

Вони об’єднувались протидіяти неоколоніалізму і расизму, виступаючи за рівноправні економічні відносини з розвиненими капіталістичними країнами. Ідеологами Руху неприєднання були прем’єр-міністр Індії Д. Неру, президент Єгипту Г. Насер, президент Югославії Й. Тіто. У вересні 1960 р. Белграді відбулася конференція керівників держав і урядів 25 країн, що не приєдналися, яка поклала початок Руху. Особливістю його було те, що він не мав офіційно сформульованої програми ф організаційної структури. Резолюцією конференції цих країн приймали не основі консенсусу.

Головні принципи Руху: неприєднання до воєнних блоків; підтримка боротьби за національну незалежність; зовнішня політика в дусі мирного співіснування усіх держав. Белградська конференція висловилася за остаточне знущання колоніалізму, ліквідацію нерівності і співробітництво країн, що розвиваються. У Рух увійшли крім афро-азіатських країн Югославія і Куба, і як спостерігаючи ще Бразилія, Болівія і Еквадор. На жовтень 1954 р. Рух мав 46 країн-учасниць і 10 країн-спостерігачів. На 31-й конференції (вересень 1970 р.) в Лусаці (Замбія) брало участь 63 країн-учасниці і 9 країн-спостерігачів. Внутрішня неоднорідність Руху приводила до зростання розбіжностей. Якщо прихильники радикальних тенденцій виступали за співробітництво соціалістичних країн і спільну боротьбу проти імперіалізму, то прихильника поміркованих тенденцій наполягали на політиці нейтралітету і рівновіддаленості від обидвох „наддержав” – США в СРСР. Основні протиріччя в світі вони зводили до протиріч між „розвинутою” Північчю і „відсталим” Півднем. Взаємовідносини між учасниками Руху ускладнювали конфлікти по територіальних спорах, етнічних, релігійних проблемах. Прикладом є прикордонний конфлікт між Пакистаном і Індією у вересні 1965 р. і який вилився у відкриту війну.

У 1963 р. починається релігійно-етнічний конфлікт між грецькими і турецькими общинами на Кіпрі. Конфлікти і протиріччя знижували ефективність діяльності Руху, але він залишався у своїй основі антиімперіалістичним. Рух зіграв велику роль у боротьбі проти колоніалізму і расизму на Півдні Африки, у португальських колоніях – Аталі і Мозамбіку, ПАР, Іродезії. Рух виступив з осудом агресивних дій у США проти Куби і В’єтнаму на захист арабських народів проти ізраїльської агресії. Учасники Руху створили в ООН „групу 77”, яка ставила за мету боротьбу проти нерівноправ’я у міжнародних економічних відносинах. Значною подією стало виникнення в 1963 р. регіонального об’єднання африканських держав – організації Африканської єдності, яка ставила своєю метою боротьбу проти колоніалізму і расизму, мирне врегулювання регіональних конфліктів. У 1967 р. була створена субрегіональна політика-економічна фракція Асоціація держав південно-східної Азії (АНЕАН) за участю Індонезії, Таїланду, Малайзії, Сінгапуру, Філіппін. Продовжує діяти Ліга арабських держав, заснована в 1945 р.

2 а) У 1960 р. загострюється обстановка у колишньому бельгійському Кото, де 30 червня 1960 р. була проголошена незалежна Республіка Кото. Уряд Петріса Ломунби, що прийшов до влади оголосив про намір здійснити демократичні і антиімперіалістичні перетворення. Перспектива втратити цієї території, багатої природними ресурсами спонукала Захід до сприяння антиурядовій боротьбі. При підтримці Бельгії, провінція Катанга, де