термін, зобов’язання Японії компенсувати збитки, спричинені воєнними діями проти союзних держав, а також окупацією території деяких союзних держав. У них говорилось, що договір увійде в силу, який він буде ратифікований більшістю держав, включаючи СРСР, США, Англію і КНР; Японія усуне перешкоди на шляху розвитку демократичних тенденцій у країні, не буде допускати відродження фашистський і мілітаристських організацій. Японія не повинна була визнати в коаліції або військові союзи, спрямовані проти країн, які брали участь у війні з нею. У радянських пропозиціях передбачались демілітаризація побережжя Японії, проток Лаперуза, Цугару і Цусільської. Не передбачалась встановити чисельність сил Японії в 150 тис. чоловік, військово-морських сил – 75 тис. чоловік і флоту - 25 тис. т; військово-повітряних сил – у 200 бойових літаків і 150 транспортних, танкових – у 200 машин. Пропонувалось заборонити Японії виробництво атомної зброї і інших засобів масового зниження і керованих спорядив. Японія повинна була мати право на необмежений розвиток мирної промисловості і торгівлі.
Американський представник, не розглядаючи радянських пропозицій по суті, заявив, що вони „не відносяться до порядку дня” конференції. У відповідь на це радянський представник піддав критиці з погляду міжнародного права і існуючих традицій всю процедуру роботи конференції.
Деякі інші делегації також виступили з критикою американського проекту. Представник Індонезії заявив, що проект „містить нерівні положення, які не відповідають позиції у відношенні цілого ряду питань, які ми вважаємо суттєвими”. Представник Єгипту протестував проти намірів США зберегти свої війська на японській землі. Він говорив, що „”Єгипет, територія якої, наперекір волі його народу, все ще знаходиться під окупацією іноземних військ, краще інших може судити про те, що до тих пір, поки японська територія буде окупована військами союзників, умови для вільного вибору не будуть збережені”. Ряд делегатів вказував на те, що проект договору не передбачає повернення Японією у вигляді репарацій, хоч би частини тієї шкоди, яка була завдана її агресією багатьом країнам Азії. Рішуче осудили американській проект мирного договору з Японією делегації Польщі і Чехословаччини.
Ні одна поправка до проекту, ні одна критична пропозиція не обговорювалася і не голосувалась. Для того, щоб уникнути критики проекту договору, американська делегація включила в його текст статтю 25, яка гласила, що союзними по війні з Японією державами вважаються тільки ті держави, представники яких погодились з договором. Більшість учасників конференції проголосувала запропонованим урядом США проект договору: проявилась залежність ряду цих країн від США. 8 вересня 1951 р. договір був підписаний представником 49 країн: Австралії, Аргентина, Бельгія, Болівія, Бразилія, Великобританія, Венесуели, Південного В’єтнаму, Гаїті, Гватемали, Гондурасу, Греції, Домініканської Республіки, Єгипту, Індонезії, Іраку, Ірану, Камбоджі, Канади, Колумбії, Коста-Ріки, Куби, Лаосу, Ліберії, Лівану, Люксембургу, Мексики, Нідерландів, Нікарагуа, Нової Зеландії, Норвегії, Пакистану, Панами, Парагваю, Перу, Сальвадору, Саудівської Аравії, Сирії, США, Туреччини, Філіппін, Франції, Цейлону, Чилі, Уругваю, Еквадору, Ефіопії, Південно-Африканського Союзу, Японія.
Договір безпеки США і Японії
Справжні цілі договору з Японією, прийнято Сан-Франциською конференцією, розкриває стаття : „Всі окупаційні війська союзних держав будуть виведені з Японії в можливо коротший строк після вступання в силу цього договору і, в усякому випадку, не пізніше, ніж через 90 днів вступу Договору в силу. Ніщо в цьому положенні не повинно, однак, перешкодити розміщенню або збереженню іноземних збройних сил на Японській території у відповідності або внаслідок яких-небудь двосторонніх або багатосторонніх угод, які укладені або можуть бути укладені між однією або декількома союзними Державами, з одного боку, Японією, з іншого боку.”
Одночасно з мирним договором у Сан-Франциско було підписано двосторонню японо-американську угоду, названу „договором безпеки”. Цей договір гласив: „Японія надає, а США приймають, після вступу в силу Мирного Договору і цього (настоящого) Договору, право розміщувати наземні, повітряні і морські сили Японії і поблизу неї. Такі сили можуть бути використані з метою сприяння справі міжнародного миру і безпеки на Далекому Сході і забезпечення безпеки Японії від збройного нападу ззовні, включати допомогу надану на спеціальні прохання Японського уряду для придушення крупних „внутрішніх бунтів і безпорядків у Японії.”
„Договір безпеки” став угодою якою було оформлено, військовий союз США і Японської реакції. Його характерна риса полягає в тому, що він зарання обумовлює можливість здійснення американськими збройними силами жандармських функцій проти революційного руху Японського народу. Радянський союз, Польща і Чехословаччина відмовились підписати Сан-Франциський договір. Його не підписали також уряди Бірми і Індії. Індія підписала двосторонній мирний договір з Японією 9 червня 1952 року, Бірма – 5 жовтня 1954 р.
Після конференції в Сан-Франциско Дж.Д. Даллес направив у сенат лист з заявою, що оскільки СРСР не підписав договір з Японією, він втратив право вважатися „союзною державою” і не може будь-коли стати такою. Значить твердив Даллес, Радянський Союз втратив право на Курильські острови і Південний Сахалін. До цього призвели американські правлячі кола вдалися в розрахунку оспорити законні права СРСР визнані урядом США в роки другої світової війни. 20 березня 1952 р. сенат ратифікував договір з Японією з наступним застереженням: „Передбачається, що умови Договору не будуть означати визнання за Росією будь-яких прав або претензій на території, які належали Японії на 7 грудня 1941 року, як не будуть визнаватися будь-які положення на користь Росії у відношенні Японії, які містяться в Ялтинській угоді”. Так одностороннім актом США намагались ліквідувати Ялтинську угоду по питаннях Далекого сходу під якою стоїть