Корейська проблема.

Війна між Північною і Південною Кореєюпочалась25 червня 1950р. в результаті агресії війсь Корейської народно-демократичної республіки проти Південної Кореї. У війну одразу ж втрутились США. Війська США взяли участь у бойових діях на боці Південної Кореї. До американської експедиційного корпусу приєдналися війська їхніх союзників – Англії, Франції, Канади. Генеральна Асамблея ООН прийняла резолюцію в якій було піддано осуду дії КНДР і яка оголошувала війська США і їх союзників в Кореї військами ООН. Війна тривала три роки. В перші місяці наступу, народна армія КНДР захопила майже всю територію Пів денної Кореї перейшли в наступ і до жовтня 1950р. окупувала значну частину КНДР, оволоділа її столицею Пхеньяном і наблизилась до кордону Китайської Народної Республіки – це були регулярну збройні частини, які діяли як добровільні частини. Разом з Корейською народною армією вони відкинули противника до попередніх позицій – до кордонів КНДР, які були визначені до кінця Другої світової війни. Генерал Макартур, командувач військами в Кореї запропонував застосувати атомну зброю. Проти уряду США. Президент Трумен, враховуючи наслідки відхилили цю пропозицію. Літом 1951р. розпочались мирні переговори, які через 2 роки – 27 липня1952р. завершились підписанням перемир’я. Згідно з тим кордони двох держав відновлювалися в попередніх межах по 38 паралелі. На цій “лінії перемир’я” залишилися збройні сили воюючих країн. Підчас війни в Кореї в Азії і в країнах Тихого океану виник Договір безпеки – анзюс, у який увійшли США. Австралія, Нова Зеландія. США були ініціатором багатостороннього блоку – Організація договору для Південно східної Азії (СЕАТО), підписаний 8 вересня 1954р. в Манілі. Члени блоку США, Англія, Франція і 5 країн Азійсько-Тихоокеанського регіону – Пакистан, Таїланд, Філіппіни, Австралія і нова Зеландія. Його завдання були такими ж як і у Північноатлантичного пакту. Його збройні сили могли бути використані не тільки проти зовнішньої але й проти “внутрішньої безпеки” або “підривної діяльності”. Члени блоку мали надати одне-одному допомогу не тільки у випадку збройного нападу, але й тоді коли їхня територіальна цілісність і політична незалежність будуть поставлені під загрозу будь-яким іншим шляхом. Існувало ряд постійно діючих органів – “група військових радників” і “комітет по боротьбі з підривною діяльністю”.

У 1955р. був підписаний Багдадський пакт у який увійшли Туреччина, Ірак, Палестина, Іран, Великобританія. Блок як і кожний з його членів підтримував найактивніші зв’язки з США. Військові блоки притримувалися тих же зовнішньополітичних доктрин , що і США. На їхньому “озброєнні” були і доктрини “стримування комунізму”, а в ході корейської війни доктрина “визволення” (стосувалося соціалістичних країн)і “відкиди комунізму”. Вона була доповнена доктриною масової відплати яка передбачала загрозу застосування атомної зброї. У відповідності з цими доктринами СРСР і його союзники були оточені системою баз США і їх союзників з яких могли бути завдані раптові удари по соціалістичному табору. СРСР у свою чергу всемірно зміцнював оборону, оновлював збройні сили, оснащував їх найсучаснішими видами зброї. СРСР активно працював над створенням атомної а потім і ядерної зброї. В свої відносини з союзниками-соціалістами він будував на основі договорів “Про дружбу і співробітництво”. На території ряду країн Центрально-східної Європи він продовжував утримувати значний контингент збройних сил. Перш за все в НДР, Польщі, Угорщині, Румунії. 14 лютого 1950р. був підписаний договір “Про дружбу, союз і взаємодопомогу” між СРСР і Польщею, Румунією, Чехословаччиною підписаний у Варшаві. Так званий Варшавський договір зобов’язував негайно надавати всебічну допомогу один-одному, якщо один з членів договору буде підданий нападу у Європі. Виникла система військово-політичних союзів, яка визначала конфронтаційний характер міжнародних відносин, участь представників країн різних суспільно-політичних систем у регіональних конфліктах, вирішення ряду актуальних міжнародних проблем.

6. Колоніальні війни.

Після Другої світової війни колоніальна система імперіалізму переживала кризу і розлад. Частині колишніх колоній, метрополій як Англія, Франція надали незалежність частину ж колоній метрополії намагались утримати силою зброї. Правлячі кола Голландії, Англії, Франції розв’язали колоніальні війни у своїх колишніх володіннях – Індонезії, Малайзії, Індокитаї, які були тривалими і безрезультатними для них. Голландія хоч і визнала незалежність Індонезії,0 літом 1947р. пред’явила ультиматум вимагала формування спільного федерального Голандсько-індонезійського уряду, в якому Голландія відігравала провідну роль. Голландія вимагала повернення націоналізованих підприємств. Індокитай відхилив ультиматум. Голландія розпочала війну яка тривала більше двох років і тільки результат масового протистояння індонезійців завдяки підтримці світового співтовариства Голландія в листопаді 1949р. визнала Індонезію незалежною державою. Проте частину Індонезії – західний Іріан, що острів нова Гвінея продовжували втримувати до 1963р. В Малайї англійські війська роззброїли народну антияпонську армію і відновили панування Англії. Британці відділили від Малайї весь порт і місто Сінгапур, проголосили його самостійною територіальною одиницею. У 1959р. Сінгапур здобув статус самоуправлінської держави. Проти колонізаторів йшла партизанська війна, яка продовжувалась з перервами до 1955р. Весною 1956р., де ударами малайських патріотів англійський уряд заявив про готовність визнати незалежність Малайї. Тільки у серпні 1957р. Офіційно проголошена незалежність Малайї.

Найкровопролитнішою і найтривалішою з усіх колоніальних війн цього періоду була віна французів в Індокитаї - 8 років (1946-1954рр.). Вході цієї війни мали місце не тільки звичайні жорстокості, але і масові репресії проти мирного населення. Колонізатори вдавались до політичних маневрів створити маріонеткові уряди у В’єтнамі, Лаосі, Камбоджі, які використовувалися у боротьбі з патріотами. Під ударами національно-визвольних сил Франція була змушена надати