Спроби об`єднати в одне політичне ціле країни, з настільки різними мовами, населенням, рівнем економічного розвитку, культурами і традиціями, як Італія і Німеччина, виявилися в кінці кінців безуспішними і нічого не принесли, окрім бідств, розорення, знищення виробничих сил та посилення політичної роздрібленості як в одній, так і в іншій країні.

Реальністю було лише господство німців у Римі та повне підкорення папства Німеччині, та й то лише меньше, ніж на століття. Реальністю були і римські коронаційні походи, тобто систематичний грабіж багатої країни німецькими князями та рицарями.

Італійська політика королів Німеччини не тільки не призвела до господства над Італією, а й втягнула німецьких феодалів у важкі війни, відволікла їхню увагу від слов`янських земель і сприяла успіху повстань слов`ян проти гнобителів.

Оттон І і його приємник Оттон ІІ (973 – 983) потерпіли невдачу в походах проти візантійських володінь на півдні Італії. Наймані війська візантійських правителів – араби розгромили німців. Неможливість оволодіти візантійськими колоніями в Італії призвела до миру з Візантією, що був скріплений шлюбним союзом Оттона ІІ і візантійської царівни Феофанії. Син від цього шлюбу Оттон ІІІ (983 – 1002) помер молодим, не зумівши ані захопити італійський південь, ані підкорити римських баронів.

Німеччина загрузла в Італії, і цим скористалися полабські слов`яни.

В 983 р. спалахнуло велике повстання в Полабії, що перетворилось на велику звільну війну. Героїчна боротьба слов`ян за свободу проти феодального гніту, проти чужої і нав`язаної релігії продовжувалася 17 років. Близько 1000 р. майже вся Полабія здолала владу німецьких феодалів і стала вільною. Лише землю сербів-лужичан німцям вдалося стримати. Інші слов`яни повернули собі свободу на півтора століття.

Саксонська династія змінилась у 1024 р. Франконською (або Салічною). До цього часу велику роль в житті країни стала грати церква, сили і ресурси якої виросли в багато разів. В результаті церква стала більш потужною, ніж королівська влада. Церква перетворилась на грізну ідеологічну, економічну і політичну силу. Тому монархи Франконці намагались знайти опору в мілких феодалах – рицарях дуже багаточисленного прошарку в Німеччині. Королі представляли мілким феодалам (міністеріалам*) пільги, робили рицарські землі спадковими, ставили рицарів у прямі вассальні відношення з короною.

Однією з найважливіших сторін політичного життя Німеччини ХІ ст. явилися відношення держави і церкви, що вилились в боротьбу папства і імперії.

*Від лат. “ministrare” – “служити” (від того ж кореню – міністр). Походження міністеріалів пов`язано з воєнною реформою Карла Мартелла і потім – з низкою актів німецьких королів. Спочатку слуги феодала, міністеріали, отримавши землю, перетворювалися на мілких феодалів. З іншого боку, нерідко крупний феодал, що розорився, опускався до положення міністеріала.

Клюнійський рух.

Конфлікт світської влади і церкви був конфліктом в середині господарюючого класу, причому одна частина феодалів – духовенство – була непомірно багатшою, впливовішою і культурнішою від іншої частини – світських магнатів. Духовенство не тільки володіло величезними масивами землі, не тільки було привілейованим станом. Духовенство було організованою, централізованою, дисциплінованою групою, тоді як решта світу була розрізненою і роздробленою.

Вихідним моментом боротьби імператорів і пап був рух, ідейним вдохновителем якого виступало клюнійське абатство в Бургундії, так званий Клюнійський рух.

Поширений розвиток феодальних відносин призвів до глибоких змін в житті церквию. Духовні феодали вели такий же спосіб життя, як і світські магнати, - жили в замках, полювали, вели війни і особисто приймали участь в боях, оточували себе розкішшю, женились, мали законних та позашлюбних дітей тощо.

Багато священників були неосвітчені; система підготовки духовенства не відповідала вимогам церкви. В цьому середовищі церкві загрожувало повне падіння авторитету серед мас. Така церква не могла впоратись з задачами духовного гніту над трудівниками; церква, що втратила авторитет, не потрібна класу феодалів. Ось чому у найбільш далекоглядних та освітчених діячів церкви виношувалися плани реформи. Знаменоносцем цих планів і виступило абатство Клюні.

Клюнійці виступали за укріплення церковної дисципліни, покращення підготовки духовенства. Засобом покращення авторитету церкви клюнійці вважали жорстка безшлюбність духовенства – целібат: у служителів церкви не повинно було бути мирських інтересів і сім`ї. Клюнійці енергійно протестували проти інвеститури, що отримувалася духовенством від світських осіб.

Суперечка про інвеституру і була основним питанням в жорстокій боротьбі папства і імперії, що почалася незабаром. Легко побачити, що це була суперечка проперерозподіл феодальної власності на землю, суперечка про феодальну ренту та кріпаків.

В середині ХІ ст. клюнійці добилися великого успіху – на папський престол вступив Лев ІХ, переконаний клюнієць. Проте більш важливим було інше. Правителем справ “святійшого” престолу і вдохновителем політики пап довгі роки був один з найвідоміших клюнійців Гільдебранд.

Він став ініціатором клюнійських реформ, і відрізнявшись гострим розумом, проникливістю, сильню волею, холодною жорстокістю, незабаром завоював великий авторитет.

В Німеччині трон належав Генріху ІV, ще хлопчику, регентами були найвидніші князі церкви. Франція переживала період майже повної роздрібленості, і королі цієї країни були безсилі перед обличчям своїх могутних вассалів. Англія була далеко, на той час вона була малою і слабкою країною.

В 1054 р. відбувся розкол церкви, і східна (православна) церква бульше не підкорялась папі; звичайно