Клюнійські реформи.

У 1059 р. в Римі був створений Латеранський церковний собор, і Гільдебранду вдалося провести на соборі важливі рішення в дусі клюнійців. Собор ввів суворий порядок виборів пап, поклавши кінець сваволі римсько-німецьких імператорів (з часів Оттона І папи назначалися і знімались за волею імператорів). Віднині вводився кардинальний принцип обрання пап, за яким римського першосвященника стали обирати найвищі сановники церкви – кардинали, затвердження папи імператором стало суто формальним ізгодом зовсім відпало. Таким чином, папи не були більше маріонетками ані в руках римських баронів, ані в руках німецьких феодалів. Собор, надалі, категорично вимагав введення целібату і виступав за інвеституру духовенства тільки від церкви.

Другим важливим актом Гільдебранда було заключення воєнно- політичного союзу між папством і князем Норманської держави Робертом Гвіскаром, який визнав себе вассалом “святійшого” престолу. Тепер папи могли розпоряджатися воєнною силою, протиставивши її у випадку необхідності римсько-німецьким імператорам. Гільдебранд добився також вигідного союзу з Тосканським маркграфством, володарка якого, матильда, подарувала графство папі.

У 1074 р. Гільдебранд зайняв “святіший” престол під ім`ям Григорія VІІ. Свої погляди він опублікував у 1075 р. в “Повелінні папи” – програмі миродержавної влади церкви. Папа – вассал Бога (Григорій VII іменував себе консулом бога на землі), а імператор – вассал папи – такий висновок із цього акту.

Між тим, у 1065 р. Генріх ІV став самостійним королем. Це була людина, не позбавлена ані розуму, ані освіти, властивий і самолюбивий. Обстановка в Німеччині була складною. Повстали феодали саксонії. Це повстання було пов`язане з давнім сепаратизмом саксонською знаті, невдоволеною занадто сильною та диспотичною політикою ГенріхаVII і тим, що короля оточують швабські міністеріали. Повстали і саксонські селяни проти повищення барщини на королівських землях, і розмах цього руху змусив частину знаті піти на згоду з королем.

Лише в 1075 р. Генріх IV зміг впоратися з саксонцями. Цей рік і став початком суперечок про інвеституру. Папа Григорій VII видав декрет про інвеституру, заборонивши духовенству під страхом позбавлення сану приймати інвеституру від світських осіб та заборонивши останнім під загрозою відлучення від церкви жалувати інвеституру духовенству. У відповідь на це німецький король власною владою демонстративно призначив ряд німецьких єпископів. Погрози папи король ігнорував і на початку 1076 р. зібрав у Вормсі церковний собор з підтримуваших Генріха духовних князів Німеччини і Італії. Король не зміг оцінити реальне співвідношення сил. Собор у Вормсі підтримав короля, котрий направив папі знамените послання. “Ми, Генріх, божею милостю, а не силою, король … Гільдебранду, що іменується папою, а на ділі лжемонаху…”, - було початком зухвалого листа. Закінчував король ще більш різко: “Ми, Генріх … зі всіма єпископами нашими … кажемо тобі: “Забирайся геть! Забирайся геть!”. Король гнав папу з престола.

Григорій VII прийняв виклик. Він негайно зізвав у Римі церковний собор, об`явив короля позбавленим трону і, звільнивши його вассалів від присяги на вірність королю, зрештою відлучив Генріха від церкви. Саксонські феодали скористувалися цим, щоб поновити заколот. Це затруднювало положення Генріха, і йому нічого не залишалось, як шукати примирення з папою.

У 1077 р. король прибув до Каносси, де знаходився на цей час папа. Переживше немале приниження, Генріх був все ж прийнятий папою, і з нього зняли відлучення. Знаменита легенда про покаяння короля, немов би то він стояв босим з посипаною попелом головою, в рубищі, три дні і три ночі на снігу під стінами Каносського замку, перед тим, як ворота розімкнулися і папа прийняв його, є неправдоподібною. Легенду видумав Григорій VII, щоб підняти і возвеличити перемогу папства. Насправді ж король зупинився в будинку поблизу замка і переговори вели його уповноважені.

Пішовши на болісне приниження самолюбства (недарма Каносса стала синонімом приниження), король, по суті, одержав дипломатичну перемогу, добившись хоча б тимчасового миру з найгрізнішим зі своїх ворогів.

Генріх зміг повернутися до Німеччини, де довго не міг впоратись з заколотом. Феодали обрали антикороля – Рудольфа Швабського, боротьба з яким потребувала від Генріха важких втрат. Підтримка рейнських міст дозволила Генріху вийти переможцем, а антикороль загинув. Король Генріх і не думав підкорятися папі і невдовзі знов був відлучений від церкви в анафемі. Проте тепер він міг відповісти на відлучення війною і повів німецьких феодалів, що були йому вірні, на Рим. У 1084 р. Генріх зайняв Рим (папа Григорій укрився в римській цитаделі); німці привезли в обозі німецького священника, котрого король об`явив антипапою (Клімент ІІІ). Антипапа вінчав короля імператорською короною.

На поміч своєму союзникові – папі прийшли італійські норманни, з князем Робертом Гвіскаром на чолі. Німці швидко відступили з Риму. Норманни, звільнивши Григорія VII з блокади, приступили до грабежу Риму з таким розмахом, що викликали повстання жителів, які винали непроханих визволителів. Німці знову увійшли в Рим, папа утік до норманнів та через кілька місяців помер.

Німцям довелося невдовзі повернутися на батьківщину разом з антипапою Кліментом. Боротьба за інвеституру продовжувалася. Приємники Григорія VII піднімали в Німеччині заколоти, озброюючи навіть синів Генріха проти батька, вели жорстоку літературну полеміку, апелюючи до феодальної суспільної думки всієї Європи. Не залишався в боргу і імператор. Успіхом Генріха була підтримка, політична і воєнна, що була йому надана Чехією