Внаслідок війни, загальної розрухи і голоду різко погіршився санітарний стан країни. У той же час, колосально зросла захворюваність, особливо інфекційними хворобами, що набули розміри епідемій. Ситуацію значно ускладнило постійне переміщення військових контингентів і цивільного населення (у першу чергу, біженців), дезорганізація побуту, медичного обслуговування населення.

Епідемія тифу в 1919—1920 роках, що досяг небувалого раніше показника — 500 захворювань на 100 тисяч населення, не тільки забрала десятки тисяч жителів України, але і стала причиною втрати боєздатності і внаслідок цього поразок цілих армій (наприклад, в Українській Галицькій Армії епідемія вразила 90% рядового складу і старшин, 25 тисяч з який умерли, що привело до катастрофи УГА; пізніше така ж доля осягла діючу армію Української Народної Республіки).

Черевний тиф у 1920 році вразив і Червону Армію, у якій постраждало близько 11% особового складу. Але в даному випадку поліпшила ситуацію масова вакцинація, після якої захворюваність знизилася на 40%.

У цілому в 1920 році сипним і поворотним тифом в Україні перехворіло 4,3 млн чоловік.

Не меншу погрозу представляла епідемія холери, смертність від який, особливо в молодших вікових групах, була надзвичайно високою. Тільки в Одесі в 1918 році вмирало 56% хворих холерою, у 1919 році — 47%, у 1920 — 65%.

У 1917—1920 р. значно зросла захворюваність і смертність від туберкульозу.

Зараження венеричними захворюваннями в цей період виросло до 300 чоловік на 10 тисяч жителів, відповідно в 1913 році на таке ж количество населення приходилося 37 хворих сифілісом.

У цей період Україна була практично позбавлена джерел поповнення медикаментами і використовувала винятково старі запаси, що в умовах війни і голоду дуже швидко вичерпалися.

Уряд Української Центральної Ради, Української Держави гетьмана П. Скоропадського і Директорії УНР неодноразово намагалися налагодити нормальну мережу охорони здоров'я, у тому числі й аптечних установах. Але внаслідок обмежених можливостей національної влади, а потім і поразки українських визвольних рухів ці спроби не принесли відчутних результатів.

У той же час, радянська влада в Україні починала власні підходи до системи охорони здоров'я, що цілком були в руслі політики «воєнного комунізму», проголошеної більшовиками в 1918 році.

Так, спочатку 1918 року всі аптечні установи з їхнім устаткуванням, запасами, лабораторіями, засобами в захоплених «червоними» містах були конфісковані в їхніх хазяїнів. Тільки постфактум, 28 грудня 1918 року Радою Народних комісарів РСФСР був обнародуваний декрет про націоналізацію (хоча Україна в той час формально не входила до складу РСФСР), що як би узаконювало одержавлення аптечних установ. У цей період аптеки із самостійних державних одиниць перетворюються в придатки військових лікувально-санітарних установ.

Декларовані більшовиками принципи приступності, безкоштовності і кваліфікованості медичної, у тому числі лікарської допомоги, не відповідали дійсності. Зокрема, один з перших декретів радянського уряду України, прийнятий у 1919 році, ставив за обов'язок органам охорони здоров'я в першу чергу робити допомога учасникам Жовтневого перевороту в 1917 році в Петрограді і їх родинах.

Перший радянський уряд України, створений у грудні 1917 року, а розпущене в квітні 1918 року, у своєму складі взагалі не мало органа по керуванню системою охорони здоров'я — і аптечною справою в тому числі. В умовах війни ці функції виповнювалися апаратом місцевих чи Рад покладалися на призначуваних на місцях спеціальних комісарів.

Тільки в січні 1919 року з поверненням Червоної Армії при тимчасовому робочо-селянському уряді України був організований відділ народної охорони здоров'я, що згодом був реорганізований у Народний комісаріат охорони здоров'я (НКЗ). Аптечний відділ був створений вже в складі Лікувального керування НКЗ УРСР.

У травні 1919 року була обнародувана спільна постанова наркомату охорони здоров'я і внутрішніх справ УРСР про ліквідацію союзу власників аптек і аптечних підприємств і націоналізації їхнього майна «в інтересах забезпечення населення доступною лікарською допомогою і з метою правильної постановки аптечної справи в Україні».

Таким чином, уряд більшовиків цими програмними гаслами ще раз проголошував виняткову місію нової влади і брало на себе відповідальність за «правильне» розвиток фармацевтичної галузі.

14 березня 1920 року СНК УРСР видав декрет «Про націоналізацію аптечної справи», у якому йшла мова не тільки про передачу всіх аптек у ведення держави, але також заборонялася яка-небудь торгівля медикаментами, дозвіл на відпустку яких давався винятково націоналізованим аптечним установам. Крім того, замість торгівлі медикаментами вводилася система їхній централізованого розподілу. З цією метою при НКЗ УРСР був організований центральний аптечний склад, куди повинні були надходити ліки, медичне устаткування й інструментарій. На жаль, надходжень не було, тому для поповнення запасів уряд багаторазовий прибігало до реквизициям і конфіскацій. Періодично Центральний аптечний склад розподіляв заготовлені в такий спосіб медикаменти між губернськими відділами охорони здоров'я, а ті у свою чергу,— між повітовими підвідділами охорони здоров'я.

Медичне майно, отримане по розверстках з Наркомздрава, практично цілком витрачалося губернським гордому. Тільки незначна його частина попадала в повітові міста. Сіло ж узагалі не одержувало нічого.

Таким чином, 1920—1921 р., без сумніву, можна охарактеризувати як період практично стовідсоткового упадка фармації в Україні.

Число аптек значно скоротилося. У 1920 році в Україні працювало тільки 660 аптек — 61,86% від рівня 1913 року, тобто в середньому одна аптека на 41 тисячу жителів (у 1913 році відповідно — 1 аптека на 24 тисячі жителів).

Таким чином, медикаментозне обслуговування населення України протягом 1917—1920 р. значно