У зв'язку з цим 1-й Усеукраїнською конференцією по медичному утворенню були вироблені головні положення про фармацевтичне утворення, у яких акцентувалася увага на підготовці фармацевтів з вищим утворенням. В Україні було вирішено, що «до роботи в аптеці варто допускати людей з досить гарною теоретичною і практичною підготовкою». И в 1923 році в УРСР функціонували два хіміко-фармацевтичних інститути (Одеса, Харків) і 4 технікуми (Вінниця, Київ, Одеса, Харків). У той час, за даними Укргосплана, потреба в медичних кадрах складала 6454 чоловік, а в 1927—28 навчальному році медичні вузи УРСР випустили всего 947 лікарів і фармацевтів (тобто 14,7% від реальної потреби в них).

У середині 20-х років деякі зміни перетерпіла також структура керування аптечною мережею. З тих пір Укрмедторг уже не здійснював керівництво фармацевтичною мережею, за ним залишалися тільки постачальницькі і, якоюсь мірою, розподільні функції. Крім того, відповідно до постанови СНК УРСР «Про керування аптеками й аптечними установами» кожне аптекоуправление являло собою єдине підприємство, а окремі чи аптеки інші установи, підлеглі йому, минулого складовими частинами керування, і не мали статусу самостійних господарських одиниць. У той же час аптекоуправление справді не було в праві самостійно розпоряджатися заробленими засобами. Так, відповідно до постанови СНК УРСР від 20 вересня 1926 року, 10% засобів повинні були направлятися на підготовку фармацевтичних кадрів. Урядова постанова від 25 травня 1927 року встановлювало, що 50% засобів спецфонда повинні були використовуватися на будівництво лікарень.

Характерною рисою розвитку аптечного в середині 20-х років була повна концентрація оптового продажу медикаментів у руках Наркомздрава УРСР. У теж час позначалася тенденція до монополізації не тільки оптової, але і роздрібної торгівлі ліками.

В перші роки непу був створений тип госпрозрахункової державної аптеки, що у практично незмінному виді проіснував протягом наступних багатьох десятиліть. Ці аптеки одержали назва «єдиних» аптек і займалися продажем медикаментів населенню і медичним установам, а також безкоштовною відпусткою лікарських препаратів застрахованим обличчям і членам їхніх родин за рахунок засобів державної системи страхування. Поступово росла кількість «єдиних» аптек і в 1927 році воно досягло 1096, тобто відновилася дореволюційна кількість аптек. Позитивним зрушенням з'явився ріст мережі аптек у сільській місцевості — у 1927 році їх нараховувалося 757. Але медична допомога, як і раніше, залишалася малодоступної, тому що сільська аптека обслуговувала 31,8 тисяч жителів.

Крім аптек в Україні в 1924 році нараховувалося 144 аптечних магазина аптекоуправлений і 27 магазинів Червоного Хреста, а в 1925 році відповідно — 242 і 57, у 1927 році — 242 і 91.

Але асортимент лікарських засобів, пропонований аптеками України, не відрізнявся розмаїтістю і майже цілком залежав від увозу медикаментів із РСФСР. Тільки з 1925 року початку розвертатися науково-дослідна діяльність Українського інституту експериментальної фармації, після організації в його структурі фармакологічного відділу, а в основу досліджень фізико-хімічної лабораторії покладені методи фізичної хімії.

Поступово зростала чисельність кадрів і за станом на 1926 рік число фармацевтів досягло 4889 чоловік, з них тільки 165 працювало в сільських аптеках, тобто лікарське обслуговування сільського населення залишалося набагато гіршим.

Незважаючи на післявоєнну стабілізацію життя, велика увага до медицини матеріальний рівень народу залишився дуже низьким і захворюваність не зменшувалася. Так, дитяча смертність протягом 1924—1929 р. була однієї з найвищих у Європі, на тисячу немовлят в Україні до року вмирало 146 дітей.

Таким чином, у радянські роки ХХ сторіччя були надзвичайно складним і суперечливим періодом у розвитку аптечної справи в Україні. Радянська влада, проголосивши мету побудувати нову, справедливу й ефективну систему лікарського забезпечення народу початку з повного демонтажу старої системи медикаментозного обслуговування. Аптеки були націоналізовані, а приватна власність у фармацевтичній галузі була оголошена поза законом. Одночасно була відкинута стара система підготовки фармацевтичних кадрів. Держава прагнула до повного контролю над аптечною справою.

Налагодження нового механізму і методів керування, поновлення аптечної мережі, організація системи підготовки кадрів здійснювалися в цих умовах за рахунок величезної мобілізаційної напруги матеріальних і людських ресурсів і коштували нашому суспільству десятиліть важкого життя.

За роки незалежності фармацевтична галузь в Україні перетворилася на сучасну розвинену галузь індустрії, поступово піднімаючись до європейських зразків.

Вітчизняна промисловість, аптечна мережа, науковий корпус фармації роблять важливу і вкрай потрібну справу. За короткий термін вдалося ліквідувати медикаментозний дефіцит і повністю забезпечити країну життєво необхідними ліками. Медицина збагатилася великою кількістю високоефективних та безпечних лікарських засобів. Справа за тим, щоб зробити ліки доступними для кожного жителя України.

Використана література:

1. Гунський І.М. Організація і економіка фармацевтичної справи 2.Верхратський С.А. Історія медицини.

3.Наталя Бенюх. Історія фармації Галичини.

4. Енциклопедія Українознавства. Словникова частина. — Париж; Нью-Йорк, 1980.

5. Губський І. М. Аптечна справа в УРСР.— С. 19.