Зростання приватного господарського сектора в умовах, коли можливості розвитку товарного виробництва були ще досить обмежені, вільного срібла в обігу було мало, а надходження прибутків від сільського господарства, що складало основу існування більшості населення, носило сезонний характер, приводило до того, що дрібні господарства майже відразу ж потрапили в залежність від кредиту [6, c. 83]. Тому в даний період широко розповсюдилося лихварство; кредитні операції стали одним з найбільш вигідних способів вкладення капіталу, а зростання складало 1/5 або навіть 1/3 суми позики. Кабальні форми кредиту вели до розорення дрібних господарств. Всюди починається купівля-продаж фінікових плантацій, а потім і полів. Продаж землі був рівносильний відмові продавця від цивільних прав в общині, і на таку операцію погоджувались в останню чергу, зате у разі потреби продавали в тимчасове рабство членів сім'ї або віддавали їх кредитору в заставу як гарантію сплати боргу. В цей період вперше в Месопотамії масовий характер отримує і наймана праця на приватних власників (державне господарство наймало працівників ще з часу Аккадської династії).

Проте сильна централізована влада не була зацікавлена в надмірному збільшенні самостійності окремих осіб, а тим більше в обезземеленні і втраті засобів до існування значної частини населення, що позбавляло державу податкових надходжень і ослабляло її військову потужність. Тому, як тільки прагнення об'єднатися наближалося до реального здійснення, держава починала обмежувати самостійність окремих громадян і робить спроби за допомогою спеціальних указів перешкодити продажу землі і закабаленню найбіднішої частини населення. Укази такого роду, які носили назву «указів царя» або «указів про справедливість», видавались кожні п'ять-сім років і повинні були анулювати операції, пов’язані з кабальними угодами, звільняти від тимчасового рабства, повертати нерухомість первинному власнику. Проте кредитори знаходили можливі шляхи, прагнучи уникнути виконання цих указів, і їх це часто вдавалося, якщо тільки боржник не мав достатньо засобів, щоб порушити судовий процес.

Така політика обмеження «приватного сектора» проводилася в Ларсе, коли в кінці XIX в. еламсько-аморенський вождь Кудур-мабук перетворив її в сильну державу, що об'єднала все Нижнє Дворіччя. Сам він, проте, не приймав царського титулу, а посадив царем в Ларсе спочатку одного, а потім іншого сина. Досягнувши великої політичної могутності і покінчивши зі своїми основними суперниками, Рім-Син, другий син Кудур-мабука, ставши царем в Ларсе, провів ряд реформ, направлених на обмеження приватновласницької діяльності і розвитку товарно-грошових відносин, що привело до різкого упадку в Ларсе приватної торгівлі і лихварства. Ще більше тенденція до посилення державного управління господарським життям країни і обмеження приватної, господарської діяльності виявилася в реформах, проведених царем Вавілона Хаммурапі, який, розгромивши останніх суперників - Марі і Ларсу, об'єднав в 1760-1750 рр. до н. е. всю Нижню і Верхню частину Месопотамії в царство, яке не поступалося державі III династії Ура по силі і розмірам. В заходах Хаммурапі виразно спостерігається прагнення до відновлення по всій Месопотамії всеосяжності повноважень, деспотичності за характером царської влади.

Адміністративна система держави була впорядкована і строго централізована, так що управління всіма сторонами господарського життя зосереджувалось в руках царя, який вникав у всі справи і питання. Надаючи велике значення особистій участі в справах, Хаммурапі вів інтенсивну переписку зі своїми урядовцями на місцях; нерідко і приватні особи зі своїми скаргами або питаннями зверталися прямо до нього. Була проведена важлива судова реформа, яка упроваджувала одноманітність в судочинстві; роль царя в ньому посилилася. У всі великі міста, де раніше діяли тільки храмові і громадські суди, були призначені царські судді з числа урядовців, підлеглих безпосередньо царю. Храми з їхніми обширними господарствами, що займають значну територію Месопотамії, які після падіння III династії Ура користувалися великою самостійністю, були знов в адміністративному і господарському відношенні повністю підлеглі царю [17, c. 91]. Приватна міжнародна торгівля була заборонена, і було підтверджено, що купці, що займаються нею, царські урядовці. Усередині більшої частини держави був абсолютно заборонений продаж землі, окрім міських ділянок. Цими заходами, як і «указами про справедливість», про які говорилося вище, держава прагнула запобігти розоренню і обезземеленню населення.

Суспільство Південній Месопотамії початку II тисячоліття до н. е. багато в чому відрізнялося від суспільства попереднього тисячоліття. Месопотамія вже не розпадалася на окремі номи, існувало прагнення до єдності країни, Головною задачею суспільства було самовідтворення і самопідтримка, у тому числі і підтримка цієї єдності. На досягнення цієї мети прямували всі суспільні сили - соціальні, релігійні, економічні.

Як нам представляється, старовавілонську економіку вже не можна ділити на сектор державний і сектор общинно-приватний: в ній доводиться розрізняти сектори власне державний і державно-общинний: і той і інший знаходилися під державним контролем. Усередині обох цих секторів існували, мабуть, два основні типи господарств: великі і дрібні. До великих господарств відносилися державні, храмові, а також господарства царя, вельмож і великих урядовців [14, c. 108]. До дрібних відносилися господарства общинників, рядових службовців державного або храмових господарств, землеробів, які обробляли казенну землю за частину урожаю, Виробництво в дрібних господарствах носило натуральний характер, і невеликий надлишок продуктів, який міг в них утворюватися в сприятливі по кліматичних умовах роки після сплати всіх податків, складав їх запасний і обмінний фонд. Надлишки продуктів, які могли служити товарами для торгівлі, нагромаджувалися в великих господарствах, і перш за все такими надлишками могла володіти сама держава.

Характер виробництва залишився у принципі той же, що і при III династії Ура,