1. Переміщення і своєрідне роздвоєння центру суспільного життя східних слов’ян. Прогресуючий занепад Києва призвів до втрати ними ролі об’єднувача слов’янських земель, внаслідок чого виникли нові центри політичної консолідації спочатку на Заході, скориставшись своєю віддаленістю від Орди та іншими сприятливими чинниками, вагомо заявляє про себе Галицько-Волинське князівство (ХІІІ – перша половина XV ст..), а незабаром на Сході, остаточно оговтавшись від монгольських набігів, піднімається Московське царство (середина XIV-XV ст.). Не останню роль в цьому процесі відіграла масова еміграція еліти південних князівств (боярства, міського патриціату, церковної ієрархії) та кваліфікованих ремісників спочатку до Володима, а потім до Макви.

2. Консервація та поглиблення феодально роздробленості.

3. Поступове витіснення у стосунках між князем і місцевою знаттю принципу васалітету та запровадження системи підданства. Особливо дія і наслідки цієї тенденції були помітні на теренах Північно Східної Русі, де вплив золото ординців був одним з найвідчутніших. Васалітет – це середньовічна система особистої залежності одних феодалів (васалів) від інших, могутніших феодалів (сеньйорів). Принцип васалітету допускав деякі права і привілеї для різних верств населення, що певною мірою обмежувало свавілля монарха. Саме права і свободи, що згадувалися на васалітеті, згодом лягли в основу європейської правової системи, сприяли формуванню буржуазних відносин. З приходом на Русь монголів принцип васалітету активно витісняється системою підданства. Цьому процесові сприяла низка чинників. По-перше, зіткнення князів з монгольською моделлю управління державою надовго закарбувало в їхній генетичний код сам дух імперії: абсолютну покірність підданих та безмежну владу правителя. В обмін на власний суверенітет в Орді разом з ярликом князь одержував необмежену владу над своїми підданими. По-друге, після загибелі значної частини феодальної еліти (князів дружинників), які були опорою та уособленням васальних відносин, на північному сході створюються умови для формування нової знаті (посадників, тунів, мечників), що зростала вже на ґрунті підданства. З часом саме система підданства стала основою для формування Російської імперії з абсолютно необмеженою владою монарха.

4. Послаблення обороноздатності Русі призвело до того, що у XIV-XVст. Південні та західні руські землі опиняються у складі Литовського князівства та Польського королівства, а Північно-Східна та Новгородська землі залишаються під владою Орди [65; с. 51-52].

Сучасний історик В. З. Дибенко у монографії «Зародження імперської ідеї в Московській державі в кінці XV-XVI ст.» торкнувся окремих аспектів досліджуваної нами теми. Він зауважує, що крім релігійного чинника, важливими аспектами експансії московітів на Схід були:

По-перше, встановлення контролю над течією Волги, стратегічно важливої торгово-транспортної артерії;

По-друге, включення до складу Великого князівства Московського татарських ханств відкривало можливість для майбутніх завоювань, зокрема Сибіру, Кавказу, Середньої Азії;

По-третє, завоювання Казані та Астрахані давало змогу московському уряду задовольнити матеріальні потреби дворян шляхом експропріації земельних угідь у місцевого населення [22; с. 94-95]. На думку вченого після падіння Золотої Орди московські князі під гаслом боротьби з ісламськими країнами, та збирання руських земель розпочали загарбницьку політику проти татарських ханств, підкорення цих земель зміцнювало амбітні імперські плани Московських правителів.

Едвард Кінан у своїй праці «Російські історичні міти» зазначає: «Уважне читання дипломатичного листування – навіть часом надто патріотичних московських придворних літописів – відкриває подиву гідні свідчення того, якими тісними й прагматичними були відносини між московськими й татарськими політиками.

Власне важко собі уявити, що вони могли би бути інакшими: адже саме тісний і тривалий політичний союз між московітами й татарами (між Івановим батьком Василієм ІІ і ханом Улу Мехметом) великою мірою зумовив перемогу Москви у громадянській війні XV ст.. проти руських православних кузенів. Василія.

В наступному поколінні найближчим іноземним союзником Івана ІІІ був найуспішніший кримський хан Манглі-Герей. Вони уклали міцну та взаємовигідну спілку – що, між іншим, зробило можливим завоювання Новгорода і Пскова. А Іван IV ніколи не завоював би Казані й Астрахані без тісної співпраці зі своїми вічними татарськими союзниками, ногайцями. З обома ісламськими союзниками Москва обмінялася безліччю мирних посольств, жесті доброї волі та символічних дарунків, як-от коней для хаджу до Мекки, - та, очевидно, й шапкою Узбека, чи пак Мономаха. Московські політики, хоч би якими благочестивими були в приватному житті, почувалися вельми привільно у стосунках із мусульманськими союзниками: продавали їм у рабство християн, родичалися з їхніми владущими домами й не вагаючись вербували собі шпигунів серед їхніх придворних слуг. Ось так насправді стоять справи з містичним «татарським ярмом» [33; с. 20-21]. Автор у своєму дослідженні обґрунтовує думку, що монголо-татарське іго не внесло ніяких змін в російське суспільство. Однак на нашу думку автор знехтує певними документальними і джерельними свідченнями та археологічними слідженнями, що доводять протилежне.

Віталій Скомороський у своїй праці «Погляди Івана Франка на історію українського народу періоду середньовіччі та нового часу» наводить такі свідчення; що подальший розвиток давньої Русі значно спинила монголо-татарська навала. Руський народ опинився під важким гнітом іноземних завойовників. Ці події були відображені у ряді досліджень вченого. «В р1240 настала катастрофа – великий напад монголів. Київ і всі важніші південно руські міста були понищені, найбільша часть князів погибла в боях, й здесяткована людність мусила шукати захисту в лісах і болотах» [53; с. 17-18].

Дослідник В. Трєпавлов на рахунок служимих татар наводить такі аргументи: «Після розпаду Золотої Орди татари часто переселялись на терений Московської держави. Представники відомих ординських родів разом з сім’ями, воїнами приїжджали до великих князів і просили забезпечити