2. Російська імперська присутність на Україні.

Прихильники російського самодер-жавства часто виправдовували його доцільність великими розмірами та багатона-ціональним складом імперії. Найвиразніше це сформулював один із найславетніших серед багатьох українців, які стали на службу імперії, крім того, знаний як патріот рідної йому України — князь Олександр Безбородько: «Росія — це країна самодержавна. З огляду на її розміри, різноманітність населення та звичаїв і багато інших міркувань самодержавство постає для Росії єдиною природною формою управління. Всі заперечення цього твердження безплідні, поза як найменше по-слаблення самодержавної влади призведе до втрати багатьох провінцій, до по-слаблення держави й принесе людям незліченні лиха». Виходячи з таких поглядів, чиновництво правило імперією так, ніби вона складалася лише з одного народу -росіян,— та ігнорувало відмінності національного походження та історичних тра-дицій багатьох інших її підданих 3.

Оскільки за своєю мовою й культурою українці були близько спорідненими з росіянами, то уряд незабаром став розглядати Україну як по суті російський край. У такому розумінні Украї-на завжди була невід'ємною частиною Росії, деякий час відділеною від неї в силу історичної «випадковості». Відмінності, що існували між росіянами та українцями, переконував би імперський бюрократ, виникли саме внаслідок цього тимчасового відокремлення. Тепер, возз'єднавшись із росіянами, українці, або «малороси», по-винні втратити свої відмітні риси й стати «справжніми росіянами». Відтак політика уряду, спрямована на прискорення цього «природного» процесу, проводилася аж до самого розпаду імперії.

Конкретною й повсюдною ознакою імперської присутності на Україні була армія, її численні залоги й форти усівали всю країну, а її командири обкладали населення обтяжливими повинностями. Найстрашнішою військовою повинністю був призов до армії, впроваджений на Україні у 1797 р. Для тих невдах, які потрапляли до рук вер-бувальників, термін служби становив 25 років. Через нелюдську муштру й часті війни такий термін вважали рівносильним смертному вироку. Не дивно, що рекру-тів нерідко перевозили закованими в кайдани, а пани карали найнепокірніших крі-паків, віддаючи їх у солдати 7.

Продовжуючи мілітаристську політику в управлінні країною, Олександр І та його фанатично відданий авторитарним методам міністр Олексій Аракчеєв у період між 1816 і 1821 рр. почали засновувати ненависні військові поселення. Близько 500 тис. солдатів отримали наказ будувати поселення на зразок військових таборів, у яких кожний аспект приватного життя, у тому числі дозвіл на шлюб та інколи навіть право мати дітей, підпорядковувався суворим і докладним інструкціям. На Україні існувало близько 20 таких поселень. Проте ці задушливі порядки дали протилежні очікуваним плоди й до 1857 р. більшість військових поселень було розформовано. Це був досить промовистий приклад намагань царської бюрократії підпорядкувати цивільне життя військовій дисципліні.

Процес упровадження на українських землях імперських структур влади почав-ся ще в 1770-х роках, але остаточної форми він набув лише в 1830-х. Тоді Україну було розділено на дев'ять губерній, які складали три окремих регіони. До Ліво-бережної України, де традиції козацтва й старшини виявлялися найдужче, входили Чернігівська, Полтавська та Харківська губернії; нещодавно захоплене Правобе-режжя, де польська шляхта, як і раніше, заправляла суспільно-економічним життям українських селян і де в містах проживали переважно євреї, складалося з Київської. Волинської та Подільської губерній; нарешті, новоосвоєний Південь, що колись належав запорожцям і Кримському ханству, поділявся на Катеринославську, Херсонську й Таврійську губернії. Кожна губернія ділилася на повіти, що в свою чергу включали міста і села.

Ієрархія урядників, котрі правили в цих адміністративних одиницях, була однако-вою в усій імперії. На чолі губерній стояли губернатори, призначувані царем. Гу-бернаторові допомагали чиновники, що займалися такими справами, як громад-ський порядок, освіта та податки. Верхній прошарок адміністративного апарату переважно складався з професійних чиновників. Проте на повітовому рівні й нижче багато урядовців — зокрема начальник жандармерії, предводитель дворянства, суд-ді — обиралися місцевими дворянами із свого середовища. Імперії просто браку-вало професійних чиновників для задоволення всіх своїх потреб.

Узагалі нова система управління мала згубні наслідки для найстаріших міст України, більшість із яких користувалися самоврядуванням згідно з давнім Магде-бурзьким правом. У 1835 р. Київ останнім серед міст утратив особливий статус, що передбачався цим правом. Відтоді більшість українських міст перейшли в під-порядкування губернській адміністрації. На найнижчому адміністративному рівні -в селі — за дотримання законопорядку відповідало місцеве дворянство.

За соціальним походженням члени адміністрації, котра здійснювала щоденне управління на Україні XIX ст., головним чином були бюрократизованими дворяна-ми. Найвищі посади, такі як губернаторська, звичайно обіймали урядовці із впливо-вих аристократичних родів, у той час як посади середнього рівня займали середні дворяни. Скромні пости діловодів і писарів були сферою міщан та синів священиків. Селяни майже ніколи не підіймалися навіть до найнезначнішої посади. 1.

Етнічний склад бюрократії на Україні змінювався залежно від регіону. На Ліво-бережній Україні, де нащадки старої козацької старшини отримали дворянські права, серед найвищих урядовців траплялися такі добре відомі українські прізвища як Милорадович, Миклашевський, Кочубей, Завадовський, Капніст і Полетика. На Правобережжі переважали поляки та росіяни. На Півдні, куди стікався люд з усієї імперії, чиновництво за своїм походженням було дуже різноманітним, хоч і тут пере-важали росіяни. Цікаво, що неросіянин, пристаючи до лав чиновників, як правило, русифікувався й при цьому ставав більш «російським», ніж