Весь цей час антидемократичні кола еліти Німеччини шукали авторитетну заміну Веймарській республіці. Хоча контакти Гітлера з великим бізнесом, лідерами промисловості та сільського господарства продовжували поглиб-люватись, не багато з них були впевнені в тому, що нацистська диктатура є потрібним режимом. Розширились також зв'язки націо-нал-соціалістичної партії у військовій сфері. Для багатьох офіцерських округів Рейхсвера не втратила привабливості ідея масового пере-озброєння, яка б поклала край політичній поляризації шляхом придушення лівих, без залучення армії в можливу громадянську війну. Для реалізації цих планів виникала потреба створення масової основи для правих, яку мав тільки Гітлер.

Німецький монополістичний капітал, що використовував у період тимчасової стабілізації в якості своєї головної соціальної опори соціал-демократію, створив, і всіляко підтримував бойову організацію буржуазії в особі фашистської партії німецьких націонал-соціалістів. Німецькі монополісти сподівалися, що в ході кризи їм удасться вирішити найбільш гострі економічні проблеми. Тому німецький фінансовий капітал прагнув знайти вихід у встановлень фашистської диктатури. Вони вирішило скоротити безробіття й оживити виробництво в інтересах німецьких монополій. Найбільшим монополістичним об'єднанням були надані пільгові урядові кредити, а також податкові пільги. Одночасно почали здійснюватися програми суспільних робіт. Витрати на суспільні роботи з програм Папена, Гереке і Рейнхардта наприкінці 1932 року різко зросли. Усі ці заходи, здавалося, були повною протилежністю політиці дефляції, що проводилася попередніми кризовими урядами. На ділі уряд Папена проводив ту ж політику порятунку німецького капіталізму від кризи, хоча методи її трохи відрізнялися від методів політики уряду Брюнинга. Як в економічної, так і в політичній сфері воно було перехідним до уряду відкритої диктатури німецьких монополій, до уряду

Між представниками німецького фінансового, капіталу і фашистських ватажків з часу утворення відомого Гарцбургского фронту в жовтні 1931 року й особливо з початку 1932 року участилися зустрічі і переговори. Німецькі монополісти і колись широко фінансували фашистську партію, незважаючи на її «антикапіталістичні» гасла, включені в офіційну програму9. Фашистська демагогія, що мала метою створити гітлерівському «руху» масову базу, мало турбувала німецьких фінансових і промислових магнатів, але їх цікавила, дійсна програма гітлерівців і здатність останніх здійснити цю програму. З цією метою німецькі фінансові магнати починають установлювати контакти з гітлерівськими ватажками. Для ведення конкретних переговорів уже на початку грудня 1930 року в будинку банкіра Штауса зустрілися Геринг і представник німецьких монополістичних кіл колишній президент;

Імперського банку Шахт, що зіграв велику роль у підготовці передачі влади в руки нацистів, а потім в організації фінансово-економічних заходів, спрямованих на підготовку до агресивної війни. Перший досвід безпосереднього контакту з гітлерівцями задовольнив Шахта і його поручителів 10.5 січня 1931 р. у Геринга відбулася зустріч Тиссена і Шахта з Гітлером і Геббельсом. Гітлер зробив представникам німецьких монополій двогодинну доповідь, що, за словами Шахта, «не містив нічого, що могло або нас віджахнути»11. Шахт і Тиссен зробили в результаті виливів фашистського фюрера прихильний висновок про те, що «з Гітлером можна співробітничати»12. Інформація Шахта, імовірно, з'явилася причиною відомої зустрічі Гітлера наприкінці січня 1932 року «у Дюссельдорфі з промисловими магнатами і банкірами, серед яких були представники найбільших німецьких монополій—Тіссен, Дуісеберг, Шмітц, Крупп, Феглер, Борзіг, Флік, Цанген та інші. Фюрер поспішив ще раз завірити тих, що зібралися в тім, що офіційна програма його партії призначена для створення масової бази і не повинна їх турбувати.

Задоволення повернув фінансового капіталу Німеччини дійсною програмою гітлерівців виразилося в збільшенні грошових надходжень на фашистську партію і її бойових організацій 13. Однак між різними групами німецького капіталу були розбіжності по питанню про форми і методи введення фашистів в уряд. Ці розбіжності з'явилися однієї з причин того, що до приходу фашистів до влади в Німеччині перемінилося ще два уряди представників монополістичної буржуазії і юнкерства.

У середині 1932 року німецька економіка пройшла нижчу віху кризи. Німецькі монополісти, не відмовляюся від думки використовувати масову базу фашистського руху для установлення своєї урядової диктатури, прагнули тепер змусити фашистів вступити в коаліцію з німецькими націоналістами, тобто з німецькою національною партією і пов'язаними з нею угрупованнями .

Тепер шлях до влади нацистської партії лежав через досягнення уго-ди з націонал-консервативними силами та отримання згоди Гінденбурга на канцлерство Гітлера. Угода з фон Папеном була досягнута завдяки підвищенню політичної ваги лівих сил; Гінденбург призначив Гітлера канцлером під тиском представників великого бізнесу.6 Таким чином. 30 січня нацистський уряд прийшов до влади.

На момент приходу до влади Гітлера в Німеччині існувало два типи населення: одні схилили голови перед нацистським режимом без опору, але й без особливого захвату від самої ідеї та практики політичної боротьби нацистів; інші з головою кинулись у потік ідей і законів, встановлених новим порядком. Перша група — це, як правило, робітничий клас, ліберальна та католицька буржуазія. Не зважаючи па те, що ця частина населення мала добре організовану структуру, особливо робітничий клас, і ставилась до ідей нацизму досить вороже з моменту зародження до 1933 року, вона не виказала гідного опору. Це по-яснюється перш за все станом повної апатії і внутрішньої втоми, які були невід'ємною ри-сою індивідума того часу.9

На відміну від робітничого класу, лібераль-ної і католицької буржуазії,