РЕФЕРАТ
на тему:
Чорногорія на шляху до незалежності. Здобуття Чорногорією державного суверенітету
1. Чорногорію наприкінці XVIII— в першій половині XIX ст. очолювали цетинські митрополити Петро І Негош (1782-1830) та Петро II Негош (1830-1851). Але навіть на етапі становлення чорногорської державності немає підстав стверджувати, що вона мала теологічний характер, оскільки відсутні вагомі докази того, що релігія пронизувала всі суспільні та владні структури, а чорногорський народ та його духовних пастирів вирізняли надмірна релігійність або фанатизм. Багато чорногорських священиків не мали достатньої богословської освіти. Вони навіть зовні не виділялися серед народу: ходили озброєними, знімаючи зброю лише під час церковних проповідей, брали участь у бойових діях. Чорногорці вкрай неохоче ставали ченцями, йдучи до монастирів. Проте анафема, накладена владикою, була іноді більш дійовим покаранням за скоєний злочин, аніж покарання за світськими законами.
Православна церква у Чорногорії протягом століть сприяла збереженню національної самосвідомості, що було надзвичайно важливим в умовах боротьби проти османів. Окремі спроби поширити серед чорногорців іслам та католицизм дістали рішучу відсіч православної церкви. Православ'я було найважливішим символом національної єдності та визвольної боротьби чорногорців. Це яскраво відбилося в гаслі чорногорців, з яким вони йшли в бій: "5а чесний хрест і золоту свободу".
Петро І Негош та його оточення послідовно проводили політику централізації влади й удосконалення державного устрою Чорногорії, спираючись на підтримку Росії. Розв'язуючи головні внутрішньополітичні завдання, правителі країни намагалися передовсім припинити чвари й консолідувати всі чорногорські племена (негошів, піперів, васоєвичів, куча, білопавловичів та ін.), що традиційно ворогували між собою. Для припинення племінного розбрату влада боролася з такими пережитками родового ладу, як кревна помста, самосуд та інші прояви звичаєвого права. У країні поступово створювались органи центральної влади, налагоджувалася діяльність державного апарату, формувалися загони регулярної армії. Петро І Негош виявив себе видатним державним діячем, мудрим політиком, талановитим командувачем. Зміцнивши особисту владу, він взявся до рішучої боротьби з племінним сепаратизмом, прагнучи об'єднати всіх чорногорців, щоб чинити опір небезпечному противникові — албанському паші Бушаті.
Важливим кроком у процесі формування чорногорської держави було ухвалення "Законника чорногорського та бродського", затвердженого Скупщиною у Становичаху 1798р. Завдання "Законника" полягало в руйнуванні залишків родоплемінних звичаїв, ліквідації кревної помсти та регулюванні майнових стосунків. "Законник", який уклав сам Петро І Негош, складався з 16 статей, у 1803 р. до них додано ще 17. З'явилися "Уряд суду чорногорського та бродського", "Народна канцелярія". "Народна канцелярія" ухвалювала рішення про скликання Скупщини, мобілізацію на війну, контролювала зовнішньополітичні контакти тощо.
Спираючись на "Законник", митрополит і його уряд подолали опір старійшин, налагодили судочинство, збір податків, забезпечили охорону власності й упорядкували торгівлю.
У своїй діяльності Петро І Негош намагався спиратися на допомогу Росії. Особливо тісні контакти встановилися між Чорногорією і Росією в період Наполеонівських воєн, коли в Петербурзі було розроблено план створення на Балканах автономних і незалежних держав для протидії Франції. Центральна роль у цьому плані відводилася Чорногорії. Але реалізувати задумане не вдалося. Незважаючи на певне ослаблення російсько-чорногорських зв'язків, Петро І залишив своєму небожеві й наступникові Петру II повчання: "Богу молися та Росії тримайся".
Владика Петро II Негош був визначним політичним діячем, умілим дипломатом, хоробрим полководцем і талановитим поетом. Для зміцнення держави він здійснив цілу низку важливих реформ: створив замість уряду вищий адміністративний орган — Урядову раду; сформував основу регулярної армії — гвардію; вдосконалив систему податків тощо. За його правління уточнено кордони з Бокою Которською (Австрія) та Герцеговиною (Османська імперія). Росія регулярно виділяла Чорногорії грошові субсидії, які фактично становили єдину доходну статтю державного бюджету. Петро II підтримував програму "Начертаніє" і прихильно ставився до об'єднання Чорногорії з Сербією під скіпетром сербської династії. Основне політичне завдання на той час полягало в досягненні країною державної незалежності.
2. Наступником Петра II став його небіж Данило Петрович-Негош (1851—1860), який відмовився прийняти сан ченця і став світським правителем, а у вересні 1852р. проголосив себе князем Чорногорії. Для зміцнення фінансового становища країни він увів прибутковий податок, митний збір та новий кодекс законів.
Зміна форми правління й відокремлення духовної влади від світської привели до того, що Цетинська митрополія, яка століттями була центром політичного життя Чорногорії, втратила цю роль. Нові перспективи, що відкривалися перед чорногорським суспільством і державою, вимагали вдосконалення законодавства. У травні 1855 р. Народна скупщина в Цетині ухвалила "Законник князя Данила", який складався з 95 статей. Він декларував рівність усіх чорногорців перед законом, визначав права та обов'язки князя й інших посадових осіб, регулював шлюбні та майнові відносини. Новий кодекс став важливим засобом проведення політики централізації і стабілізації.
У 1856 р. чорногорський уряд здійснив реформу в збройних силах. Військо відтепер поділялося на десятки, сотні, тисячі, а також створювалася гвардія. Військовозобов'язаними вважалися чоловіки віком від 18 до 50 років. Відбулася реформа адміністративно-територіального устрою. Великі територіальні одиниці поділялися на дрібніші, скасовувалися посади кнезів (сільських старост), функції яких перебрали комітети, що здійснювали виконавчу, судову та військову владу на місцях.
Середина 50-х років XIX ст. стала важливим етапом модернізації державного ладу Чорногорії. Проголошення князівства (1856), придушення племінного сепаратизму (1855-1856), удосконалення законодавства (1855), військова реформа (1856) та інші заходи завершували тривалий період формування централізованої держави у Чорногорії. Водночас відбувся перехід від примітивного республіканського ладу з багатьма нашаруваннями родових відносин до абсолютистського деспотичного режиму князя Данила.
Перетворення Чорногорії на монархію ознаменувало собою перехід