Офіційна пропаганда невгаваючи сурмила про блискучі успіхи Ру-мунії в усіх галузях економіки й культури, досягнуті під «мудрим ке-рівництвом» партії та її вождя. Культ Н. Чаушеску набув потворних, гротескних форм. Його величали «генієм Карпат», а період його прав-ління називали «золотою епохою».

Наприкінці 80-х років незадоволення існуючим станом ре-чей охопило широкі верстви населення. Єдиною опорою режиму, яка тримала під суворим контролем усю країну, була служба безпеки - «Секурітате». Початок революційних подій у державах Центральної та Східної Європи не спонукав румунського диктатора на проведен-ня бодай найпоміркованіших реформ. І досить було однієї іскри, щоб

спалахнула вся Румунія. Нею стали заворушення у трансільвансько-му місті Тімішоарі, що почалися в середині грудня 1989 р. Сутички демонстрантів із силами безпеки набрали кривавого характеру. З Тімішоари заворушення перекинулись на Бухарест, де зав'язалися бої між повстанцями та «Секурітате», в інші центри країни. 22 грудня революція перемогла, хоча опір «секуратистів» тривав ще кілька днів. У ході боїв у Румунії загинули понад тисячу чоловік. Н. Чаушеску та його дружину Єлену (вона посідала вищі партійні й державні пости, будучи другою особою у правлячій верхівці) схопили і віддали до суду військового трибуналу, який негайно засудив їх до страти і виконав вирок.

Влада у країні перейшла до сформованого в ході революції Фронту національного порятунку (ФНП), куди увійшли колишні керівні діячі РКП, що відмежувалися від режиму, військові, представники опозиції. Очолив ФНП Іон Ілієску, якого незабаром було проголошено прези-дентом країни. ФНП своє основне завдання вбачав в утвердженні де-мократії, свободи й гідності румунського народу.

Тим часом розпалася і припинила існування РКП. Натомість ви-никли десятки нових політичних партій і громадських організацій. Розпочалося формування нових органів влади.

На парламентських виборах у травні 1990 р. переміг ФНП, який пе-ред тим перетворився у політичну партію, а на президентських — І. Ілієску. Однак протистояння між очолюваним ФНП урядом і правоцентристською опозицією тривало й після виборів. З'явилися крайньоправі, профашистські, шовіністичні сили, які пропагували «вищість» ру-мунської нації, провокували міжнаціональні чвари, прославляли ру-мунський фашизм 30-х років і диктатуру І. Антонеску.

У листопаді 1991 р. парламент прийняв нову конституцію, яка про-голосила Румунію правовою, демократичною державою. У вересні 1992 р. відбулися нові парламентські вибори, на яких на перше місце вийшов Демократичний фронт національного порятунку (ДФНП) - політичне угруповання лівого спрямування, що виникло в результаті розколу ФНП (згодом ДФНП було перейменовано в Соціал-демократичну партію). На президентських виборах перемогу знову здобув І. Ілієску.

Однак економічні реформи в Румунії (роздержавлення і привати-зація підприємств, розв'язання аграрного питання на засадах при-ватної власності на землю, боротьба проти інфляції) з самого почат-ку проводилися дуже повільно. Економічне становище Румунії в післяреволюційний період з року в рік погіршувалося. Політична боротьба у країні не вщухала. Незгоди між правлячим блоком (Соціал-демократична партія і чотири невеликі угруповання націоналкомуністичного спрямування) і правоцентристською опозицією, згур-тованою в альянс Румунська демократична конвенція (РДК) заго-стрювалися разом з наближенням чергових парламентських і президентських виборів, призначених на вересень 1996 р. Йшлося про шляхи подальшого розвитку країни, про масштаби й темпи соціаль-но-економічних перетворень. На виборах перемогу здобула РДК, яка

рішуче виступала за прискорення економічних реформ. Її лідера Еміле Константинеску було обрано новим президентом Румунії.

Революція 1989 р. змінила характер зовнішньої політики Румунії. Як і інші країни регіону, вона прагне увійти до європейських інтег-раційних структур. Румунію прийнято асоційованим членом Євро-пейського союзу, вона приєдналася до програми «Партнерство зара-ди миру». Неоднозначне складаються відносини Румунії з сусідніми країнами. Добросусідські відносини встановилися з Молдовою. Вод-ночас існує напруженість у відносинах з Угорщиною в зв'язку із ста-новищем угорського населення у Трансільванії, яке скаржиться на утиски його національних прав і свобод.

Румунія визнала незалежність України, між обома державами встановлено дипломатичні відносини. У 1997 р. після тривалих і складних переговорів підписано Договір про дружбу, добросусідство та партнерство між Україною і Румунією. У договорі, зокрема, під-тверджено непорушність існуючих між обома державами кордонів.

За підрахунками дослідників, у Румунії проживає 250-300 тис. українців. У Південній Буковині (Сучавський повіт) і Марамарощині (Марамуреський повіт) вони є корінним населенням. Крім того, українці проживають у Банаті (південний захід) і Добруджі (південний схід країни).

У довоєнній Румунії будь-які прояви українського національного життя зазнавали переслідувань. У перше повоєнне десятиліття чима-ло було зроблено у справі відродження української культури й освіти. Були організовані школи з навчанням українською мовою, створено українські клуби, бібліотеки, колективи художньої самодіяльності. Видавали україномовну літературу й пресу. Такі ж умови було створе-но й для інших національних меншин.

З другої половини 50-х років національна політика румунського ко-муністичного режиму стала змінюватися в напрямі асиміляції нерумунського населення. Поступово було ліквідовано українське шкільниц-тво й культурні осередки. Це, а також масова міграція української сільсь-кої молоді до міста, сприяло денаціоналізації української людності.

Становище українців почало змінюватися на краще після повален-ня комуністичного режиму. Вже наприкінці 1989 р. було створено Союз українців Румунії - громадську організацію, що має представляти інте-реси українського населення. Виходить газета «Вільне слово», укра-їнською мовою видаються два журнали, книжки. У румунських шко-лах є класи з викладанням українською мовою.

Більшість українців