Однак, польська армія, якою командував генерал Владислав Андрес, опинилася у складному становищі. Її солдати і офіцери разом зі своїми сім’ями страждали від нестачі харчів. Радянське командування не погоджувалося на існування окремих цих польських військових з’єднань і прагнуло включити їх у свої війська. Влітку 1941 року У. Черчілль, з метою підсилення союзних військ на Близькому Сході, порушив питання про евакуацію в цей регіон Польської армії. З цим погодився Сталін. У 1942 році 113 тис. польських військовослужбовців і 32 тис. членів їх сімей були евакуйовані через Іран на Близький Схід. История государства и права славянских народов. – С. 345.

Союзники зобов’язувалися забезпечити поляків продовольством і зброєю, зберегти окремі національні військові формування і дати їм змогу вступити у війну з німцями. Отже, факти, що стосуються формування армії В. Андерса, допомагають усвідомити неспроможність тверджень деяких авторів книг про те, що немовби польський уряд у період складного становища на радянсько-німецькому фронті у 1942 році навмисне вивів свої частини з СРСР. Саме так відображали автори позицію польського уряду щодо своєї армії на території СРСР в 3 томі „Истории Польши”. История Польши. – Т.3. – С.585. На жаль і деякі сучасні російські автори заявляють про те, що виведення польської армії з території Радянського Союзу здійснено в критичний момент для нього, однак не пояснюють причин, які цьому сприяли. История южных и западных славян. – Т.2.– Новейшее время. – С.118.;

История государства и права славянских народов. – С. 345.

На початку 1943 року ускладнилися відносини між польським еміграційним та радянським урядами. Однією з причин цього було те, що польський еміграційний уряд, вважаючи себе наступником довоєнної держави, продовжував вимагання відновлення східних кордонів, які були до 1939 року. Проти цього виступав Й. Сталін. Він переконував англійського прем’єра У. Черчілля і американського президента Ф. Рузвельта у необхідності розширити кордони Польщі на заході та півночі і встановити західний кордон СРСР по „лінії Керзона”. У цьому ж Сталін заручився підтримкою своїх союзників. 16 січня 1943 року Народний комісаріат закордонних справ СРСР у надісланій посольству Польщі ноті, заявив про відмову радянських властей визнавати польське громадянство за усіма вихідцями Західної України і Західної Білорусії. 1 березня 1943 року радянське урядове агентство ТАРС повідомляло, що польський уряд не бажає „визнати історичні права українського і білоруського народів бути об’єднаними у своїх державах” Зашкільняк Л., Крикун М. Назв. Праця. – С. 520.

Польсько-радянські відносини погіршувалися і у зв’язку з виявленням німцями у 1943 році в Латинському лісі біля Смоленська масових захоронень польських офіцерів – жертв НКВС, в наслідок чого еміграційний уряд Польщі вимагав від Радянського Союзу пояснень. Радянський уряд відхилив ці звинувачення і приписав злочин гітлерівцям. За таких обставин уряд Сікорського звернувся у Міжнародний Червоний Хрест з проханням про розслідування. Вважаючи себе ображеним, радянський уряд звинуватив у „змові” поляків з гітлерівцями, „підриві єдності антигітлерівської коаліції.”. История Польши. – Т.3. – С. 589. Польський уряд також звинувачувався у непоступливості в справі Західної України і Західної Білорусії. 25 квітня 1943 року радянський уряд розірвав дипломатичні відносини з польським еміграційним урядом. Зашкільняк Л., Крикун М. Назв. Праця – С. 520-521; Яровий В. Назв. Праця. – С. 292. Попри це старанне вивчення рядом комісії „латинської драми” дало змогу довести вину сталіністів у знищенні польських військовослужбовців. Катынская драма. – М., 1991.; Парсадонова В.С. К истории интернированных в СССР солдат и офицеров Войска Польского // Советское словяноведение. – 1990. – №5. – С. 17-26.

4 липня 1943 року в наслідок авіакатастрофи, що склалася в районі Гібралтару, трагічно загинув В. Сікорський. Посаду прем’єра посів Людовець Станіслав Миколайчик, а Головним командувачем Польських збройних сил став К.Соснковський. Зашкільняк Л., Крикун М. Назв. Праця – С. 521. Нові керівники спрямували увагу на дальше розгортання боротьби за визволення Польщі.

В час фашистської окупації посилювався український національно-визвольний рух в Галичині та Волині чому сприяли групи ОУН. М і ОУН. Б.

30 червня 1941 року однією з похідних груп ОУН-Б у Львові було проголошено самостійну українську державу, уряд якої очолив Ярослав Стецько. Але гітлерівці заборонили діяльність цього уряду і відправили його членів до концтаборів. Зазнаючи репресій і депортацій, українці Галичини та Волині створювали підпілля і продовжували боротьбу проти окупантів. Зашкільняк Л., Крикун М. Назв. Праця – С. 521-522.

Після розриву дипломатичних відносин з еміграційним урядом радянське керівництво все більше спиралося на польські ятві сили. Цьому сприяли поразка гітлерівців на Східному фронті, перелом на користь антигітлерівської коаліції і назрівання умов для визволення з-під окупації Польщі. У січні 1943 року в Москві з числа польських емігрантів, зокрема комуністів, була створена Спілка Польських Патріотів (СПП), яку очолила письменниця Ванда Василевська. СПП закликала поляків вести боротьбу з фашизмом спільно з Червоною Армією за відновлення парламентсько-демократичного ладу у вільній Польщі. Вона пропонувала полякам стримиться до зміцнення дружби між Польщею і СРСР в час війни і тісного співробітництва і міцного союзу після її закінчення. Из программно-политической декларации Союза Польских патриотов в СССР (СПП). (10 июня 1943г.) // Хрестоматия по истории южных и западных славян. – Т.3. – Новейшая история. – С. 182-184. СПП допомагала польському народу у визволенні з-під фашистського ярма і ліквідації наслідків війни. Однак щодо майбутнього Польщі СПП орієнтувався на радянський уряд.

За ініціативою