1.2. Право громадян на освіту.

Право громадян на освіту, як і належить, законодавчо закріплено в Конституції Російської Федерації і регулюється в даний час Законом Російської Федерації “Про освіту”, прийнятим Державною думою в 1992 р. (зі змінами і доповненнями—1996 р.), “Федеральною програмою розвитку освіти на 2000-2005 рр.”, затвердженою Державною думою 15 березня 2000р., Федеральною цільовою програмою “Розвитку єдиного освітнього інформаційного середовища на 2001-2005 рр.” і цілим рядом інших нормативних документів (Федеральним законом “Про вищу і післявузівську професійну освіту”, “Національна доктрина освіти в Російській Федерації до 2025 р. та ін).

Нарешті, в грудні 2001 р. в ролі базового документа, який визначає напрямок реформ в цій сфері, Урядом Російської Федерації була одобрена “Концепція модернізації російської освіти на період до 2010 р.” [2, с.116].

В розділі нових вимог до освіти вище зазначеної Концепції читаємо: “Необхідно повсюдно забезпечити рівний доступ молодих людей до повноцінної якісної освіти у відповідності з їх інтересами і нахилами, незалежно від матеріального достатку сім’ї, місця проживання, національної приналежності і стану здоров’я [2, с.118].

Що ж до України, то ст.53 Конституції України також говорить: ”Кожен має право на освіту” [6].

На думку М.Логвінової та В.Кафарського, право на освіту в Україні гарантується і забезпечується:

Розгалуженою мережею закладів освіти, заснованих на різних формах власності;

Відкритим характером закладів освіти, створенням умов для вибору профілю навчання і виховання відповідно до здібностей, інтересів громадян;

Різними формами навчання—очною, заочною, вечірньою, екстернатом, педагогічним патронажем [7, с.63].

В ст.1 Закону України “Про вищу освіту” дається тлумачення терміну “вища освіта”: “Вища освіта — рівень освіти, який здобувається особою у вищому навчальному закладі в результаті послідовного, системного та цілеспрямованого процесу засвоєння змісту навчання, який грунтується на повній загальній середній освіті й завершується здобуттям певної кваліфікації за підсумками державної атестації” [3].

Головними завданнями вищого навчального закладу є:

здійснення освітньої діяльності певного напряму, яка забезпечує підготовку фахівців відповідних освітньо-кваліфікаційних рівнів і відповідає стандартам вищої освіти;

здійснення наукової і науково-технічної (для вищих навчальних закладів третього і четвертого рівнів акредитації), творчої, мистецької, культурно-виховної, спортивної та оздоровчої діяльності;

забезпечення виконання державного замовлення та угод на підготовку фахівців з вищою освітою;

здійснення підготовки наукових і науково-педагогічних кадрів та їх атестація в акредитованих вищих навчальних закладах третього та четвертого рівнів акредитації;

вивчення попиту на окремі спеціальності на ринку праці і сприяння працевлаштуванню випускників;

забезпечення культурного і духовного розвитку особистості, виховання осіб, які навчаються у вищих навчальних закладах, в дусі українського патріотизму і поваги до Конституції України ;

підвищення освітньо-культурного рівня громадян [3, ст.22].

Розділ 2. Організація навчального процесу у ВНЗ Російської Федерації.

Для отримання права навчатися у ВНЗ Росії необхідно мати атестат за 11-річну загальноосвітню школу чи диплом середніх проф- і техшкіл, еквівалентний у доступі до вищої освіти шкільному атестату. Абсолютна більшість молоді складає конкурсні вступні іспити, програми яких встановлює Міністерство освіти з огляду на зміст предметів середньої школи і вимоги вищої освіти до рівня знань вступників. Університети та інші ВНЗ достатньо автономні у проведенні вступних екзаменів (форма, кількість, введення додаткових дисциплін, час тощо) і в деталях відбору абітурієнтів. Переважно, переможці предметних олімпіад високого рівня (міжнародних і всеросійських) зараховуються в заклад за їхнім вибором без іспитів, медалісти складають один вступний екзамен (менше, ніж решта конкурентів) або проходять лише співбесіду.

Ст. 44 Закону України “Про вищу освіту” говорить, що прийом осіб на навчання до вищих навчальних закладів здійснюється на конкурсній основі відповідно до їх здібностей незалежно від форми власності навчального закладу та джерел його фінансування. Умови конкурсу мають забезпечувати дотримання прав громадян у галузі освіти [З]. Правила прийому на навчання до вищого навчального закладу затверджуються його керівником за погодженням із спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади у галузі освіти і науки.

Доступ на вищі рівні навчання у ВНЗ також конкурсний, зазвичай, зі вступними екзаменами чи з іншими формами відбору (програми магістра, докторські студії і т. ін.).

Як і в середній освіті, навчальний рік у ВНЗ розпочинається 1 вересня, поділяється на два семестри (або 3 в окремих закладах) і триває до червня з невеликими перервами на свята і між двома семестрами. Тижневе навантаження на студента встановлено на рівні 52-54 год., з яких до 24 припадає на аудиторні заняття; серед них домінують лекції. Крім лекцій використовуються активніші форми занять - різні види семінарів, практичні та лабораторні роботи, практика на виробництві тощо. Для самостійної роботи студенти мають недостатню кількість засобів і можливостей, оскільки сучасний обсяг державного бюджету є недостатнім. Для фінансування вищої освіти застосовуються методи самофінансування типу зарахування частини студентів з оплатою за навчання, залучення коштів приватних структур і спонсорів, отримання закордонної допомоги, наприклад, проекти Фонду Сороса (100 млн. USD) для залучення ВНЗ Росії до Інтернету.

Опрацювання важливих дисциплін закінчується екзаменом чи якимось із видів тестування. Система оцінювання: найвища оцінка - 5 (відмінно), 4 (добре), 3 (задовільно), якої достатньо для зарахування дисципліни, 2 (незадовільно), отримання якої не дає змогу продовжувати навчання. Менш істотні дисципліни можуть оцінюватися за двобальною шкалою: «зараховано» (викладач вважає, що студент загалом виконав вимоги) і «незараховано» (робота студента незадовільна, предмет має бути повтореним чи вивченим самостійно). Започатковано експерименти з рейтинговим оцінюванням і модульними навчальними планами. Подібні процеси сьогодні відбуваються і в українських ВНЗ, зокрема, і в Пррикарпатському Національному університеті ім.В. Стефаника, в якому ми і навчаємося.

Проте, повернемося до російських ВНЗ. Радянська однолінійна структура