Вчені сходяться на тому, що подушний податок був обтяжливіший за податки, що стягувалися до його введення, але наскільки – точно встановити поки не вдається. У цілому прибуток держави по кошторисі 1724 р. у порівнянні з 1680 р. повинен був збільшитися в три рази. За словами Павленка, це, однак, не означає, що податковий прес давив на податне населення з потрійною силою [71; c. 487]. На думку ж Ключевського, подушний податок відобразився неоднаково на різних платниках: він взагалі підвищив прямий податок, але одним лиш на незначний відсоток, а іншим вдвічі, втричі і навіть більше [55; c. 128]. За словами ж Анісімова, запровадження подушного податку призвело до загального середнього підвищення податків не більш ніж на 16 % [22; с. 138].

Крім суто фінансового ефекту реформа призвела до суттєвої зміни в долі регулярної армії. Полки розміщувались безпосередньо серед тих самих селян, з яких стягувались податки на утримання солдатів і офіцерів, що ще більше розоряло населення [23; c. 54].

Соціальне значення податкової реформи полягало в тому, що вона стала найважливішою після Уложення 1649 р. віхою в розвитку кріпосного права в Росії. Подушна реформа поширила кріпосну залежність на прошарки населення, які все ще вважалися вільними (гулящі люди) або мали можливість отримати волю після смерті пана (холопи). Тепер і ті, й інші навічно ставали кріпаками. Важливий її наслідок полягав і в утворенні розряду державних селян, до якого ввійшли такі категорії населення, які нікому особисто не належали, тобто не перебували в кріпосній залежності, – чорносошні селяни Півночі, однодворці південних повітів, пашенні люди Сибіру і ясашні люди Середнього Поволжя, загальною чисельністю біля 1 млн. душ чоловічої статі. Державних селян зобов'язали понад подушний податок платити державі 40-копійчаний оброк. Вважалося, що саме таку феодальну ренту стягували з кожної чоловічої душі поміщики, монастирі і палацове відомство. Державні селяни фактично стали кріпаками держави [70; c. 258-259].

Третій аспект ревізії – поліцейський – полягав у введенні в країні паспортної системи. Її головне призначення полягало в посиленні боротьби із втечами. Кожен селянин, що не мав паспорта, або відпускного свідоцтва від поміщика, оголошувався втікачем, якщо його виявляли на території, віддаленій від постійного місця проживання більш ніж на 30 верст [71; c. 488].

Фіскальні реформи уряду Петра І наприкінці XVII – в першій чверті XVIII ст., незважаючи на їх незавершеність, в результаті призвели до зміцнення бюджету держави, а 53 % прибутку давав подушний податок [19; c. 295]. Про непосильний тягар подушного податку, що значно перевищував платоспроможність населення, свідчили величезні недоїмки, які щороку збільшувалися. Загальна сума недоїмок з 1720 до початку 1726 р. досягла 3,5 млн. рублів при щорічному подушному окладі в 4 млн. На думку Анісімова, було очевидно, що розорення як наслідок війн і реформ мало хронічний характер [21; c. 480]. За словами Мілюкова, „ціною розорення країни Росія була возведена в ранг європейської держави” [37; c. 213]. На нашу думку, зважаючи на подані вище дані, можна погодитися з твердженнями цих дослідників, враховуючи й те, що за різними оцінками важкість податків порівняно з допетровським часом зросла в три-вісім разів, а за час правління Петра І загинула 1/5 населення. Ресурси для ведення війн і здійснення реформ Петро І отримував в основному за рахунок податків і повинностей з народу і значною мірою саме завдяки цьому Росія була введена до кола європейських держав.

Першочерговою реформаторською справою Петра І, найтривалішою і найважчою як для нього самого, так і для народу була військова реформа. Основним її змістом стали: запровадження в якості джерела комплектування збройних сил єдиної рекрутської повинності; створення однотипної організації військ, озброєння і обмундирування; запровадження єдиної системи воєнного навчання і виховання, регламентованого уставами; централізація військового управління [44; c. 23].

Варто зазначити, що вже в другій половині XVII ст. відбувалася значна модернізація російської армії. З’явилися перші регулярні частини, були перекладені зарубіжні воєнні устави і настанови. І все ж на початку XVIII ст. військові сили Росії значно відставали від армій передових країн Європи, і Нарвська поразка це прекрасно підтвердила [49; c. 411].

Основу російської армії в той період складали дворянське ополчення і стрілецьке військо, які характеризувалися низькою боєздатністю і ненадійністю, відсутністю єдиного управління. Флоту в Росії не було [66; c. 83]. Петро І повністю реформував військові сили країни. На нашу думку, він почав створення нової армії і флоту ще в юності. Це були „потішні полки” – Преображенський і Семеновський, засновані в 1687 р., а також Перший московський полк Лефорта і Бутирський полк Гордона, укомплектовані на „регулярній” основі. Саме вони стали прообразом тієї армії, яку почав створювати Петро І напередодні і особливо на початковому етапі війни з Швецією. Сигналом до створення регулярних полків як основних став розпуск в 1699 р. стрілецьких полків після придушення їхнього бунту 1698 р. [21; c. 101-102].

За словами Павленка, початок формуванню регулярної армії було покладено указами від 8 і 17 листопада 1699 р., що визначили джерела комплектування нових полків. Перший з них запрошував на службу добровольців з числа незакріпачених людей. Іншим джерелом комплектування армії було залучення на службу так званих даточних людей (в основному холопів)