Приєднання Прибалтики створило сприятливі умови для піднесення зовнішньої торгівлі Росії. Раніше основним портом, через який здійснювались зовнішньоторговельні зв’язки із Західною Європою, був Архангельськ. Уряд Петра І прагнув перевести зовнішню торгівлю на новий, коротший шлях. Для цього вводились обмеження в торгівлі через Архангельськ і заохочувався відпуск товарів через Петербург. Зокрема, в 1713 р. був виданий указ, який забороняв вивозити в Архангельськ із внутрішніх районів головні товари російського експорту – прядиво, юхту, щетину, соду і т. д. Ці товари повинні були направлятися в Петербург. Розвитку торгівлі сприяло і покращення шляхів сполучення, будівництво перших в Росії каналів, зокрема, Вишневолоцького [51; c. 201].

Серйозні зміни відбулися, на нашу думку, в системі феодальної власності. Указ про єдиноспадкування 23 березня 1714 р. завершив і юридично оформив злиття помість і вотчин в єдину „нерухому” спадкову власність. Таким чином відбулося формальне зміцнення земельної власності дворянства. Проте указ водночас обмежував право дворянина розпоряджатися цією власністю: заборонялось продавати і закладати її, а також ділити на частини між спадкоємцями [31; c. 4]. В указі про це говорилось так: „Кто имеет сыновей, и ему же аще хощет, единому из оных дать недвижимое чрез духовную, тому в наследие и будет; другие же дети обоего пола да награждены будут движимыми имении, которые должен отец их или мать разделити им, при се-бе как сыновьям, так и дочерям, колико их будет, по своей во-ли, кроме оного одного, который в недвижимых наследником бу-дет…” [12; c. 235].

На думку дослідника Мавродіна, указ мав потрійну мету: попередити роздроблення дворянських земель, щоб не бідніли знатні роди; попередити падіння платоспроможності селянства; змусити дворян служити, оскільки ті, хто не отримав маєтків, „не будут праздны, ибо принуждены будут хлеба своего искать службою, учением, торгами и прочим”. Петро І зобов’язав усіх дворян нести постійну, обов’язкову, довічну службу в регулярних армії і флоті, в апараті влади і управління [62; c. 142].

Не забув Петро І і про сільське господарство. Хоча в цій галузі, на нашу думку, його реформаторська діяльність була менш успішною, але й тут можна відмітити деякі зрушення, зумовлені розвитком промисловості і збільшенням попиту на сільськогосподарську сировину. Продукція сільського господарства збільшувалась, але шляхом не інтенсивним, а екстенсивним – перш за все за рахунок розширення посівних площ і землеробського освоєння нових районів в Поволжі, Приураллі, Сибіру, на півдні країни; покращення знарядь праці і культури землеробства відбувалося дуже повільно.

Указ 1715 р. передбачав сіяти льон і коноплі в усіх губерніях країни, до того ж посіви цих культур в старих льонарських районах повинні були збільшитися вдвічі. Цар піклувався про розширення посівів і посадок тютюну, тутового дерева, винограду, фруктових дерев і лікарських рослин, розведення нових порід худоби: овець-мериносів, холмогорської рогатої худоби, коней. Виявлялось піклування про облік і збереження лісів. Для досягнення вищої продуктивності праці особливим указом був запроваджений збір хліба косами і граблями замість жнив серпами [28; c. 134].

Приблизно з кінця 10-х рр. XVIII ст., коли в успішному завершенні Північної війни ніхто не сумнівався, Петро І пішов на суттєву зміну торгово-промислової політики. Суть змін полягала в запровадженні різноманітних заходів заохочення торгівлі і приватного промислового підприємництва. Особливого поширення набула практика передачі державних підприємств (особливо збиткових для казни) приватним власникам або спеціально створеним для цього компаніям, а також будівництво приватних мануфактур. Новими власниками ставали переважно купці, менше дворяни, іноземці, селяни. Вони отримували від держави численні пільги: безвідсоткові кредити на декілька років, право зарахування в компанію будь-якого підприємця, безмитний продаж товарів, висока (в порівнянні із звичайною) ціна при купівлі товару казенним відомством і т. д. [48; c. 191]. Восени 1719 р. була ліквідована монополія на торгівлю більшістю товарів, тобто фактично була проголошена свобода торгівлі [26; c. 237].

Але заохочуючи приватне підприємництво, роблячи поступки купцям і промисловцям, держава зовсім не збиралася усуватися з економіки. Компанії в основному створювались урядом в примусовому порядку. Уважно вчитавшись в умови організації або передачі мануфактур, ми побачимо, що компанія не володіє правами справжнього власника капіталістичного підприємства. За словами Анісімова, вона здійснює лиш варіант своєрідної оренди, умови якої чітко визначаються державою, яка має право їх змінити, аж до повернення в казну відданого заводу і навіть конфіскації побудованого за свій рахунок. Головним обов’язком підприємця було своєчасне виконання казенних замовлень.

В ході державної реформи 1719-1724 рр. були створені центральні органи управління торгівлею і промисловістю: Берг-Мануфактур-колегія (в 1722 р. вона розділилася на дві – Берг- і Мануфактур-), Комерц-колегія, Головний магістрат. До цього часу подібних установ Росія не знала. Ці бюрократичні установи стали інститутами державного регулювання національної економіки, органами, що здійснювали торгово-промислову політику петровського самодержавства на основі меркантилізму і протекціонізму [21; c. 282, 276].

Берг-колегія керувала гірничою справою. Її регламент отримав назву Берг-привілею (10 грудня 1719 р.) і визначав пільги і привілеї власників металургійних заводів. Берг-колегії надавалось право „единым судиею быти над всеми к тому принадлежащими делами и особами, чтоб никаким образом губернаторы, воеводы, ниже про-чие поставленные начальники в рудокопные дела вступали и мешалися… Сей Берг-коллегиум будет впредь объявлять