указами и учреждения-ми, коим образом те рудокопные дела наилучше и совершенно произведены быть могут” [1; c. 238]. Колегія здійснювала обов’язковий контроль за результатами діяльності рудознавців, давала дозвіл на будівництво заводів, встановлювала ціни на продукцію, здійснювала загальний контроль за виробництвом і збутом товарів, їй належала вся адміністративна і судова влада над підприємцями і працюючими людьми [71; c. 446]. Берг-привілей дозволив всім і кожному знаходити, добувати і обробляти метали і мінерали, засновувати заводи як на власних, так і на чужих землях. Підприємці лише повинні були платити землевласнику 32-у частину прибутку [35; c. 50-51].
Мануфактур-колегія відала підприємствами легкої промисловості. Вважаємо, що її регламент (грудень 1723 р.) свідчив про те, що влада цієї колегії по відношенню до мануфактуристів була такою ж, як і влада Берг-колегії над власниками заводів. Мануфактур-колегія повинна була всіляко сприяти підприємництву в легкій промисловості, „прилежное о том старание иметь, каким бы образом вновь такие и иные куриозные художества в империю Российскую вводить… и тех людей, которые мануфактуры и фабрики производить похотят, надлежащими привилегиями снабдить” [8; c. 243].
Комерц-колегія відала всіма торговими справами. Вона займалася так званою „комерцією”, тобто забезпеченням комерційного мореплавання, веденням митних справ, правовою стороною торгівлі, регулюванням вантажопотоків і т. п. [21; c. 277].
Для управління містами в 1720 р. був створений Головний магістрат, який повинен був піклуватися про ріст і процвітання торгівлі, ремесла, промисловості. Йому підлягали міські магістрати. Згідно регламенту Головного магістрату, прийнятого 16 січня 1721 р., міське населення було розподілене на „регулярних” і „нерегулярних” громадян. До перших належали купці і ремісники, які мали право голосу, до других – „подлые люди, обретающиеся в наймах и в черных работах”, тобто міські низи, позбавлені права брати участь у виборах органів міського самоврядування [52; c. 324-325]. Крім того, всі „регулярні” громадяни поділялися на дві гільдії: в першу входили знатні купці, міська інтелігенція (лікарі, аптекарі, живописці, шкіпери), деякі ремісники (іконники, золотарі, сріблярі), в другу – дрібні торговці і ремісники. Особливе становище в містах займали власники мануфактур і купці, що вели зовнішню торгівлю. Вони підкорялись колегіям, були звільнені від міських повинностей і податків [51; c. 209-210]. Міські ремісники були об’єднані в цехи.
Варто зазначити, що незважаючи на розвиток мануфактури, основну масу товарів широкого вжитку продовжувало постачати ремісниче виробництво, в якому відбулися значні зміни. Підвищився технічний рівень ремісників, з’явилися нові галузі: виробництво перук, позументів, карет, галантереї і т. д. [50; c. 287]. За указом 1722 р. майстри кожної спеціальності складали цех, вибирали старшин, які наглядали за якістю виробів і прийомом в майстри. Термін учнівства становив сім років, після чого учень переходив у підмайстри і залишався ним протягом двох років. В Москві, наприклад, в 20-х рр. нараховувалось 146 цехів, куди входило 6,8 тис. чол. [51; c. 200].
Промисловість, що бурхливо розвивалася, пред’являла значний попит на робочу силу. Специфічною рисою російських мануфактур стало широке використання примусової праці. Під час Північної війни держава і власники мануфактур забезпечували підприємства робочими руками по-різному: використовувалась і вільнонаймана робоча сила, основним резервом якої була категорія „вольных и гулящих” (серед них було багато селян-втікачів), і так звані „приписные” селяни, які жили, як правило, в околицях заводів і відпрацьовували на них свої державні податки, і злочинці, прислані в покарання на мануфактури. Важливо при цьому відзначити, що найбільш кваліфіковану постійну частину робітників складали вільнонаймані. Взагалі проблеми найму не існувало.
Однак наприкінці 10 – на початку 20-х рр. відбулися важливі перетворення соціального характеру: була різко посилена боротьба із втечами селян, почалося масове повернення втікачів попереднім власникам, був здійснений подушний перепис населення, який закріпив і посилив кріпосне право, оголосив поза законом категорію , запровадив паспортну систему. Все це відразу ж відобразилося і на промисловості. Почала відчуватися нестача робочих рук [48; c. 193-194].
Вважаємо, що в зв’язку з цим 18 січня 1721 р. Петро І підписав указ, який дозволяв приватним мануфактуристам, незалежно від їхньої соціальної належності, купувати на свої заводи кріпосних селян (вони стали називатися „посессионными”), щоб використовувати їх на заводських роботах, „токмо под такою кондициею, дабы те деревни всегда были уже при тех заводах неотлучно. И для того, как шляхетству, так и купечеству, тех деревень особо без заводов отнюдь никому не продавать и не закладывать, и никакими вымыслы ни за кем не крепить, и на выкуп таких деревень никому не отдавать…” [13; c. 240]. На думку Анісімова, цей указ знаменував собою рішучий крок до перетворення промислових підприємств, на яких зароджувався капіталістичний лад, на підприємства кріпосницькі, на різновид феодальної власності – своєрідну вотчинну мануфактуру. В соціальній структурі російського суспільства не було місця новим групам населення. Робітник сприймався як кріпосний селянин власника мануфактури [48; c. 194-195].
Указ 28 травня 1723 р. регулював порядок прийому на роботу людей, які не належали власнику чи не були „приписані” до даного заводу. Всім їм доводилось або отримати у свого поміщика дозвіл працювати тимчасово („отходник” з паспортом), або потрапити в число втікачів, „беспашпортных”, які підлягали арешту і негайному поверненню поміщику. Таким чином, кріпосницькі відносини стали з самого початку основою петровської промисловості і перетворились в найсильніше гальмо її розвитку [44; c. 26].
24 січня 1722 р. був виданий Табель про ранги – один із найважливіших документів російської історії. В його розробці головну роль відіграв Петро І. Табель