Таким чином, шведський судовий устрій був взятий за зразок і для російського. Але запозичувати чужу установу дещо легше, ніж засвоїти ідею, покладену в її основу [55; с. 170]. На нашу думку, принцип незалежності суду від адміністрації був абсолютно чужим для феодально-кріпосницького устрою Російської держави, тоді як у Швеції існували давні традиції колегіальності і самоврядування. Тому в Росії відокремити суд від адміністрації не вдалося. При запровадженні надворних судів в 1719 р. в сім з одинадцяти головами були призначені керівники місцевої адміністрації, губернатори, віце-губернатори і воєводи; в 1721 р. це стало загальним правилом, а в 1722 р. нижні суди були ліквідовані і судова влада повернута провінційним правителям одноособово або з асесорами [28; c. 144-145].

В даний період була проведена і міська реформа. Міське станове управління було перебудовано за тим же іноземним взірцем [20; c. 24]. На початку 1720 р. князю Трубецькому доручено було створити магістрат у Петербурзі – центральний орган для управління містами, а потім за його зразком такі ж станові колегіальні установи і в інших містах. 16 січня 1721 р. був затверджений регламент цього зразкового магістрату, за яким він у званні Головного магістрату, підлеглого Сенату, разом зі своїм обер-президентом князем Трубецьким повинен був влаштувати міські магістрати, дати їм інструкцію і керувати ними [55; c. 171]. Головний магістрат, таким чином, ставав вищим органом в системі міського управління і мав своїм завданням „сию (всего российского купечества) рассыпанную храмину паки собрать”. Йому були підлеглі міські магістрати. В 1724 р. їм також була дана інструкція [19; c. 333].

Головний магістрат був організований за зразком колегії. Специфіка його полягала в тому, що він, як і магістрати в містах, на відміну від колегій був виборною установою. Тільки обер-президент і президент Головного магістрату були призначені царем. Щодо міських магістратів, то їх, згідно регламенту, слід було вибирати з верхніх прошарків міського населення [71; c. 448-449]. Магістрат в значних містах складався з президента, декількох бургомістрів і ратманів. Компетенція магістратів була ширшою, ніж у бурмістерських ізб. Вони відали кримінальним і цивільним судом, поліцейськими, фінансовими і господарськими справами [20; c. 24].

В 1722 р. була проведена реформа вищого управління. Суть перетворень полягала у зміні структури, компетенції і складу вищої урядової установи – Сенату – з метою пристосування його до системи нових центральних установ – колегій. Найбільш повно нове положення Сенату в системі влади відбила „Должность Сената” – спеціальна інструкція, що визначала владу, структуру, діловодство Сенату в нових умовах.

За словами Анісімова, Сенат займав ключове положення в петровській державній системі. Він зосереджував судові, адміністративні і законодорадчі функції, відав губерніями, а найголовніше – колегіями й іншими центральними установами. Важливою функцією Сенату стало призначення і затвердження практично всіх чиновників у нові установи [21; c. 254, 255, 256].

Перш за все був змінений принцип комплектування Сенату. Раніше до його складу входили всі президенти колегій. Тепер цар визнав, що „сие сначала неосмотря учинено было”, тому що такий склад Сенату позбавляв можливості контролювати роботу колегій і суперечив бюрократичному принципу підлеглості нижчих установ вищим [70; c. 254]. Указом від 12 січня 1722 р. він вивів президентів із Сенату. Тільки президенти трьох найважливіших колегій, Іноземної, Військової і Адміралтейської, закликались в Сенат в особливих випадках. Але Петро І зіткнувся з браком людей, придатних бути сенаторами, і через чотири місяці президентам колегій було сказано „для малолюдства” сидіти в Сенаті нарівні з іншими, тільки на два дні в тиждень рідше [55; с. 160].

В кінцевому підсумку нову іпостась Сенату надавали не спроби змінити його склад, а поява раніше невідомих йому посадових осіб і структурних частин. Найголовніші з них – генерал-прокурор і прокурор. Запровадження цих посад, на думку Павленка, зумовила необхідність доповнити нагляд таємний і негласний наглядом явним і публічним [71; c. 450, 462]. З 1715 р. його здійснював сенатський генерал-ревізор, або наглядач указів, з 1720 р. – сенатський обер-секретар; з початку 1721 р. – штаб-офіцери гвардії; нарешті, з 12 січня 1722 р. за новим указом Петра І – генерал-прокурор і обер-прокурор, його помічник [75; c. 16-17]. Були прокурори і у всіх інших установах, підкорялись вони генерал- і обер-прокурору, яких призначав зазвичай сам цар [28; c. 140].

Указ „Должность генерал-прокурора” окреслив коло його прав і обов’язків: „Сей чин – яко око наше и стряпчий о делах государственных” [71; c. 467]. Генерал-прокурор контролював всю роботу Сенату, його канцелярії, апарату – не тільки прийняття рішень, але й їх виконання. Незаконні, з його точки зору, постанови Сенату він міг призупинити, опротестувати. Він сам і його помічник підкорялись тільки царю, підлягали його суду. Йому підкорялись всі прокурори і фіскали [28; c. 141].

Oрганізація прокуратури завершила процес створення в Росії системи контролюючих органів, що охоплювала всю ієрархію установ, від губернських на місцях до колегій і Сенату в центрі. Але насправді ефективність діяльності прокуратури, на нашу думку, була невелика, оскільки вона так і не змогла здобути незалежність від Сенату і здійснювати такий всеосяжний контроль, який був передбачений в указі „Должность…” В полі зору генерал-прокурора і прокурорів