Іншою новою посадовою особою, що з’явилася в Сенаті в 1722 р., був генерал-рекетмейстер, в обов’язки якого входило приймати і розглядати скарги на тяганину і несправедливі рішення колегій, які подавалися на ім'я царя [35; c. 34].

Реформа Сенату включала введення ще однієї нової посади – герольдмейстера. Головний обов’язок Герольдмейстерської контори – облік дворян, виявлення серед них здатних і нездатних до служби, реєстрація чинів, представлення кандидатів на вакантні посади [71; c. 451].

В петровські часи реформування зазнав не тільки державний апарат. Принципові зміни у системі державної влади пов’язані і з ідеологією самодержавства. Перш за все, змінився характер російської державності [20; c. 25]. У дні святкування Ніштадського миру 22 жовтня 1721 р. Петра І проголосили „Великим”, „Отцом Отечества”, „императором Всероссийским”. Відтоді Росія вважається імперією [68; c. 405]. На думку дослідниці Алєксєєвої, це стало свого роду зміною епох. Здавна царський титул символізував наступність російських правителів з візантійськими. Новий імперський статус вказував на прагнення Росії йти за західноєвропейськими традиціями. Символічним підтвердженням цього наміру стало проведення обряду коронування за європейським взірцем, починаючи з 1724 р., не тільки царя, але й цариці [20; c. 26]. Імперський титул російського володаря інші країни визнали не відразу, але вже за Петра І Росія ввійшла до кола чільних країн Європи і як імперія долучилася до розподілу світу [68; c. 405].

Справа царевича Олексія і рання смерть синів Петра І від другої дружини Катерини змусили його встановити новий порядок престолонаслідування, за яким цар міг призначати собі спадкоємця на свій вибір. 5 лютого 1722 р. Петро І опублікував „Устав о престолонаследии”. Цей акт відмінив „недобрый обычай”, за яким старший син автоматично ставав спадкоємцем престолу [62; c. 188]. „Чего для за благо разсудили мы сей устав учинить, дабы сие было всегда в воле правительствующего государя, кому оной хощет, тому и определит наследство, и опреде-ленному, видя какое непотребство, паки отменит, дабы дети и потомки не впали в такую злость, как выше писано, имея сию узду на себе” [18; c. 264].

В 1722 р. в Петербурзі вийшов політичний трактат Феофана Прокоповича „Правда воли монаршей во определении наследника державы своей”, мета якого полягала в обґрунтуванні указу Петра І від 5 лютого 1722 р. „Правда воли монаршей” та „Устав о престолонаследии” стали наріжним каменем самодержавної форми правління на всі подальші часи [68; c. 406]. Рідко самодержавство карало само себе так жорстоко, як в особі Петра І цим законом 5 лютого. Один указ царя говорив, що даремно писати закони, якщо їх не виконувати. І закон 5 лютого був написаний даремно, тому що не був виконаний самим законодавцем. 28 січня 1725 р. Петро І помер, залишивши невирішеним питання про долю свого престолу. „Недостроенная храмина”, як називав Меншиков Росію після Петра І, добудовувалась вже не за петровським планом [55; с. 238]. Проте час показав дивовижну життєздатність багатьох інститутів, створених царем. Колегії проіснували до 1802 р., Сенат – до 1917 р., Синод – до 1918 р., поділ на губернії – до 1924-1929 рр. [33; c. 75].

Отже, Петро І, залучаючи європейський досвід, наприкінці XVII – в першій чверті XVIII ст. провів радикальну перебудову управління і створив новий державний апарат. Він відрізнявся від попереднього значною цілісністю, узгодженістю окремих елементів устрою на всіх рівнях і військовою дисципліною. В ході перетворень російська територія отримала однакову систему управління. Однак доволі швидко виявилися серйозні недоліки, які різко знизили ефективність роботи нового апарату, а в ряді випадків призвели до відміни деяких його елементів.

Розділ 2. Податкові та військові перетворення в Російській державі наприкінці XVII – першій чверті XVIII ст.

Швидке зростання державних витрат в першій чверті XVIII ст., особливо на створення регулярної армії і військово-морського флоту, ведення Північної війни, а також утримання громіздкого апарату управління, будівництво заводів і мануфактур, змушували уряд Петра І постійно займатися вишукуванням нових джерел прибутків. Витрати на війну і на реформи, особливо військові, зростали так швидко, що поточних коштів казни не вистачало для їх покриття. В зв’язку з цим Петро І наприкінці XVII – в першій чверті XVIII ст. здійснив значні податкові перетворення [19; c. 284].

На початку 1710 р. підрахували, що щорічний середній дохід за останні роки складав до 3  рублів, а витрати – до 3  рублів; на армію і флот йшло до 3 млн. рублів. Для усунення дефіциту, що дорівнював майже чверті доходу, Петро І підвищував існуючі податки і вводив нові, та й взагалі вишукував всілякі засоби для підтримки рівноваги в бюджеті. Він шукав і підвищував людей, здатних вказати йому нові джерела прибутків. В Росії з’явилися „прибыльщики” – особлива фінансова посада, яка, за одним з указів, полягала в тому, щоб „сидеть и чинить государю прибыли”, тобто винаходити нові джерела державних прибутків. Кожен з них вишукував нові предмети обкладання і вигадував який-небудь новий податок, прямий або непрямий, для якого зараз же засновувалась особлива канцелярія з винахідником на чолі. Здебільшого „прибыльщики” були дворовими людьми московських бояр [54; c. 185].

Першим „прибыльщиком” був О.О. Курбатов, дворецький Б.П. Шереметьєва. Він запропонував Петрові І проект про гербовий папір, який, як важливе джерело державного прибутку, і був введений з 1 березня 1700 р. Зміст нововведення полягав у тому, що всі приватні акти повинні були укладатися не на звичайному