Націй Півночі” для того, щоб звільнити ООН від її початкової відповідальності щодо підтримання міжнародного миру і безпеки, проте повинна поєднати в собі механізми обох організацій. З одного боку, управління конфліктами НБСЄ може використовувати політичні, економічні і культурні зв’язки в рамках регіону для успішного врегулювання конфліктів; але з іншого, треба бути обережному в тому, що опозиція можуть також заохочувати різні політичні і військові інтереси регіональної влади і котра випереджає врегулювання конфлікту. Якщо регіональне вирішення конфлікту виявляється непродуктивним, через розмаїття інтересів чи історичні умови, владу і справедливість, легітимність ООН є необхідною. Співробітництво і координація між ООН і НБСЄ повинна базуватися на гнучкому підході, який раз за разом у позиції поспішності повинен вирішити, хто з них здійснюватиме керівництво. Статут ООН лише визначає компетенцію між ООН і регіональними угодами, але не має нічого спільного з питанням щодо паралельного вирішення кризової ситуації і ефективності механізмів співробітництва. Відповідно глава VIII не є директивною для подальшого врегулювання конфлікту в регіональному масштабі. Загальне керівництво НБСЄ в Євроазійському врегулюванні конфліктів повинно бути усунуте, бо воно може послужити першим кроком до збігу з сферою діяльності ООН. Якщо почне Європа, інші регіони також візьмуть в свої руки ініціативу підривання універсальної ролі ООН. Нарешті, такий розвиток конфліктів між і, через недоліки легітимності регіональних держава, в рамках регіонів, може набути поширення і стикнутися з бездіяльністю ООН. Компроміс між універсальністю (про ООН) і регіоналізмом, як це визначено в главі VIII, буде замінений зростаючою нестабільністю міжнародної системи.
В загальноєвропейському процесі перетворення виникло явище інституційної проліферації (швидкого зростання) і почали називатися концепції і взаємопов’язаних інститутів і інституційної економіки, але не існували. Коло функцій між НБСЄ, НАТО, ЗЄС і Європейським Союзом в галузі НБСЄ стало все більше заплутаним, і функції будь-якої з цих організацій є залежними і зазнають впливу від функцій інших організацій. Роль НБСЄ в системі європейської безпеки повинна базуватися на фактах, які відрізняють її від інших європейських організацій. НБСЄ має загальноприйняту концепцію безпеки: це лише форум для ведення переговорів щодо роззброєння, котрий включає усі європейські держави; рішення НБСЄ, принципи і цінності, прийняті усіма європейськими державами і відповідно мають більшу політичну важливість (вагу), ніж інші; НБСЄ поклала початок розвитку місій і механізмів як інструментів превентивної дипломатії і мирного вирішення спорів; і, останнє, але не менш важливе, НБСЄ сприяє вступу і інтеграції Росії в Європу.
Інтереси Росії в НБСЄ як домінуючій організації безпеки в Європі є поза всяким сумнівом, але необхідно усвідомити чи західноєвропейські країни і США зацікавлені в силі і ефективності НБСЄ і чи не зацікавлені вони в розвитку західноєвропейських союзів. Існують декілька вказівок на те, що НБСЄ не повинна ставати домом європейської архітектури безпеки з північно-атлантичною перспективою. Офіційно, НАТО ЗЄС схвально зустрічають зміцнення НБСЄ в багатьох документах, тим не менше часто виявляється, що західноєвропейські союзи не повинні бути ослаблені, і котрі є близькими до потенціалу НБСЄ. Згідно з утвореною Радою північноатлантичного співробітництва і програмою “Партнерство заради миру”, НАТО на шляху до взяття на себе усієї європейської ролі щодо архітектури безпеки і розширення своєї концепції безпеки. Якщо “Партнерство заради миру” буде розвиватися в “формі процесу НБСЄ”, НАТО дуже швидко увійде в суперечку з НБСЄ.
Росія, можна також собі уявити – можливо замість НБСЄ – розширить НАТО, котра повинна приймати до свого складу усі європейські держави і базуватися на главі VIII Статуту ООН. Поки що Російська зовнішня політика орієнтується на політику безпеки колишнього Радянського Союзу. З втратою свої сутності і послідовності така концепція ніколи не буде сприйнята союзом; але також членство центральноєвропейських держав буде суперечливим через дві очевидні причини: загрози союзного споріднення і відокремлення Росії від Європи.
Найбільш важливим завданням НБСЄ була б інтеграція Росії в Європу для зменшення і на противагу російським гегемонічним бажанням, котрі виражені дуже сірою термінологією. По-перше, Росія запропонувала загальні гарантії разом з НАТО щодо безпеки в Східній Європі. По-друге, зазначається, що Росія не в повній мірі визнає незалежність нових держав колишнього СРСР через появу назви “сусідні держави” висловлену міністром закордонних справ Козирєвим і через нову російську військову доктрину планування, що утиски російських громадян в державах-сусідах загрожують російській безпеці. Внаслідок цього, стара Брежнєвська доктрина була змінена Козирєвською. По-третє, Співдружність Незалежних Держав (СНД), котра, здебільшого, визначається Росією і постає питання чи СНД вважається інструментом, що вводить російський гегемонічний порядок у сферу СНД.
Різноманітні ситуації щодо безпеки європейських держав призводять до різних політик безпеки. Центральні Європейські Держави намагаються тісно співпрацювати з НАТО і ЗЄС, в той час, як Східноєвропейські держави просувають вперед процес НБСЄ. Східноєвропейські бажання (ініціативи) зміцнити НБСЄ і Центральноєвропейські і західні бажання зміцнити НАТО і ЗЄС можуть поставити в загрозу процес наполегливого розширення НБСЄ.
З червня 1992 р. “”Петербурзька Декларація”, ЗЄС намагається посилити оперативну роль, але все ще під наглядом НАТО. Програма НАТО “Узгоджені спільні функціональні сили”, дозволяє ЗЄС використовувати колективні джерела НАТО, відкриваючи нові перспективи для європейського союзу. В квітні 1994 р. своїм рішенням ЗЄС запропонував статус об’єднання “Візеградським державам, Балтійським державам, Болгарії і Румунії”. Стосовно цих дев’яти держав ЗЄС пішов далі, ніж НАТО у програмі “Партнерство заради миру”. Шляхом тісних політичних переговорів, дев’ять держав підійшли дуже близько до вступу в Європейський союз і НАТО, а стабільність на