б) Карибська криза 1962 р. – це найгостріший і найнебезпечніший міжнародний конфлікт XX ст. США, після того як у квітні 1961 р. кубинці розбили контрреволюційний десант, стали виконувати плани прямого застосування проти Куби військ. За сприяння СРСР революційна керівництво Куби взяло додаткові заходи для зміцнення оборони. На території Куби були розміщені ракети середнього радіусу дії, які виявила повітряна розвідка США. 22 жовтня 1962 р. президент США Кеннеді оголосив про введення з 24 жовтня „строгого карантину на всі види поступальної зброї, що перевозились на Кубу” і оголосив про огляд представниками військових сил усіх країн, що їхали на Кубу. Це було оголошенням морської і повітряної блокади Куби, яку оточили американські сиди.

Спочатку СРСР і Куба відмовились визнати „карантин”, посилаючись на існуючі між двома країнами домовленості і на те, що ракети не мають спеціального призначення (не націлені на територію США). Виникла небезпека воєнного зіткнення СРСР і США – світова термоядерна війна. В бойову готовність приведені американські військ у Європі, МВФ і авіація США. Аналогічні дії проводились і в СРСР, „країнах народної демократії” і ОВД.

Між Кеннеді і Хрущовим почались напружені переговори, які завершились домовленістю про мирне врегулювання кризи. СРСР погодився вивести ракети з Куби, а США відмінити „карантин” Ф. Кастро планував залишити ракети на території Куби, але Хрущов переконав його відмовитись. 20 листопада 1962 Кеннеді оголосив про зняття „карантину”. На Кубу отримали доступ кораблі, які постачали острів усім необхідним. Мирне врегулювання кризи збагатило досвід наддержав у справі мирного погодження найгостріших криз; послаблено напругу і почалась її розрядка у світі.

в) При підтримці США 1967 р. Ізраїль вчинив зухвалий акт агресії проти арабських країн. Створюючись зняти з себе відповідальність за розв’язання агресії, він посилався на діяльність палестинської організації „Визволення Палестини” (ОВП) на чолі з Арафатом, які прагнули ліквідувати Ізраїль. Діяльність і вимоги ОВП підтримували уряди Єгипту, Сирії, Ірландії, які уклали спільний військовий союз проти Ізраїлю. США підтримував Ізраїль, який мав на меті розбити Єгипет і Сирію, покінчити з палестинським рухом опору, розширити свою територію і продиктувати арабським країнам енексіоніський мир. 5 червня 1967 ізраїльська авіація завдала раптового масового удару по авіабазах Єгипту, Сирії та Ірландії. Ізраїльські війська перейшли кордон цих держав. У цих умовах відбулось екстрене засідання Ради Безпеки ООН. Її з заклики про припинення бойових дій Ізраїль проігнорував.

Радянський союз і його союзники 10 червня розірвали дипломатичні відносини з Ізраїлем і вимагали припинити агресію. Воєнні дії продовжувались до 10 червня, але у цій „6-денній війні” Ізраїль встиг захопити Сектор Газу (південь Єгипту), Синайський півострів, східну арабську частину Єрусалиму, західний палестинський береш р. Йордан, прикордонні Голландські висоти більше 60 тс. км2 (в 3 рази більше площі Ізраїлю). Зайнято східний берег Суецького каналу і зруйновано його. Війна виявила неготовність арабських держав до відбиття агресії і їх розмежованість.

22 листопада 1967 р. після дебатів Рада Безпеки ООН прийняла резолюцію з вимогою встановлення справедливого і міцного миру на основі виведення ізраїльських збройних сил з окупованих територій. Ізраїль відмовився її виконати, а США й далі надавала йому економічну і військову допомогу. У цих умовах неврегульовані арабо-ізраїльського конфлікту Близький схід перетворився у постійне вогнище напруги.

г) У 60-х рр. загострилась обстановка і Індокитаї. Після укладання Женевських угод 1954 р., поразки Франції, вакуум сили прагнули заповнити США. Вони стали на заваді національно-визвольного руху в Індокитаї; намагались не допустити перемоги визвольного руху у Південному В’єтнамі, який було проголошено республікою з столицею в Сайгоні. В’єтнам і далі залишався розділеним. На Півдні В’єтнаму розгортається визвольна війна на чолі з Національним Фронтом Визволення Південного В’єтнаму (НФРПВ), створеного в 1960 р. Сайгонський режим підтримували США, які надсилали сюди загони добровольців.

Для виправдання агресії США пішли на пряму провокацію. Білий Дім оголосив, що 2 серпня 1964 р. американські есмінці були обстріляні в Тонкійській затоці північно-в’єтнамським патрульними службами. 5 серпня США піддали обстрілу приморські райони ДРВ. 7 серпня Конгрес прийняв „Тонкінську декларацію” за якою президент США отримав право на крупномасштабні дії збройних сил.

З лютого 1965 р. США починають масові обстріли територій ДРВ (протягом 1965-1968 рр. кинуло 25 млн. авіабомб); введено численні контингенти американських військ (липень 1965 р. – 70 тис. чол., 1966 р. – 550 тис.).

У В’єтнамі були послані невеликі підрозділи союзників США – Таїланду, Південної Кореї, Австрії, Нової Зеландії і на короткий час – Філіппін, ФРН, Японії і Великобританії. Франція засудила агресію, а її підтримали Фінляндія і Швеція.

США підтримали королівських прихильників у якості проти лівих сил. Цим було порушено Женевську угоду 1962 р., якою передбачилось нейтралітет, єдність і територіальна цілісність Лаосу. Чинились провокаційні акції проти Камбоджі.

На захист В’єтнаму виступив СРСР і його союзники.