Таким чином, Сенат став вищим адміністративним судовим і контролюючим органом в системі державного управління. Але одночасно Сенат був поставлений в повну залежність від царської влади.

В результаті скасування Імператорської ради, яка збиралась з особистої волі імператриці Катерини ІІ, наказом від 30 березня 1801 року була утворена постійна установа, що отримала назву "неодмінної Ради". В наказі говорилось, що рада повинна складатись із осіб, "довірою нашою і загально шанованих". Хрестоматия по истории России./Под ред. А.С.Орлова.- М.: ПБОЮЛ, 2001.- С.222 Склад ради був досить яскравим: Н.І.Салтиков, брати Зубови, кн. А.Куракін, Д.П.Трощінський, гр. П.А.Пален, президент військової комісії І.В.Ламб і міністр комерції кн. Г.П.Гагарін. Молодий імператор ще не знав на кого йому можна опертися. Тому в Неодмінній раді "катеринські службовці" сидять разом із змовниками 11 березня і з такими випадковими особами, як І.В.Ламб і Г.П.Гагарін. Предтеченский А.В. Згадано праця.- С.143.

Неодмінні рада була проголошена дорадчим органом при імператорі, який був створений для розгляду і обговорення найважливіших державних справ і постанов. Рада грала роль противаги комітету з його тенденціями до помітних перетворень.

В перші роки царювання Олександра І в раді розглядались такі справи, як сенатська реформа, наказ о вільних хліборобах, рекрутська та земська повинності, приєднання Грузії до Росії, організація міських і сільських установ. Але укази про Сенат і Вільних хліборобів були підготовлені не в раді. Поза радою була підготовлена і реформа міністерств. Ключевский В.О. Соцчинения в 9 томах, т.5.- М., 1989.- С.213 Все це дозволяє розглядати Неодмінну раду, як установу, яка не мала великого юридичного і фактичного значення.

Твереза оцінка недосконалості існуючої системи державного апарату сприяли заміні колегій, створених ще Петром І, як головних органів виконавчої влади. Але вони втратили свою роль і, по суті, перестали функціонувати. В зв’язку з цим вони були замінені міністерствами. Питання про створення міністерств обговорювалось на засідання Негласного комітету. Ерошкин Н.П. Крепостническое самодержавие и его политические институты: Первая половина XIXвека.- М.: Мысль, 1981.- С.29.

При перебудові центрального апарату управління передові люди враховували досвід встановлення міністерств французькою конституцією 1799 року. Так, на засіданні Негласного комітету 10 лютого 1802 року В.П. Кочубей запропонував відтворити французьку систему устрою міністерств. Але до уваги був взятий проект, який належав іншому члену комітету Н.Н.Новосільцеву. Ерошкин Н.П. История государственных учреждений дореволюционной России. – М.: Высшая школа, 1983.- С.156.

Маніфестом 8 вересня 1802 року в Росії вводилось міністерське адміністративне управління. Створювались перші вісім міністерств: військово-сухопутних сил, іноземних справ, внутрішніх справ, комерції, фінансів, народної просвіти, юстиції, морських справ.

В.П.Кочубей пізніше про недоліки старого управлінні писав: "Протягом часу розширення народної праці, збільшення багатства, успіхи промисловості, освіти потребували великого піклування з боку уряду: коли було визнано необхідним точно окреслити для кожної частини її межі і напрям дій, тоді всі незручності колишнього управління швидко і майже одразу стали помітними. Одні скаржилися на одновладдя генерал-прокурора, інші – не бездіяльність Сенату. Генерал-прокурор сам скаржився на велику кількість спарв і відсутність єдності". Ерошкин Н.П. Самодержавие первой половины XIX в. и его политические институты// История СССР.- 1975.- №1.- С.38-39. Отже, В.П.Кочубеєм було підмічено основну причину зміни форми організації центрального управління – ускладнення завдань держави в кінці XVIII- на початку XIX століть і неспроможність існуючої колегіальної системи і Сенату впоратися з цими завданнями без повної реорганізації.

На зміну організації центральних органів управління підштовхнула і необхідність більшої оперативності в керівництві губернаторами і місцевої поліції, а також судами, які в кінці XVIII століття були в стані напівізоляції від центрального керівництва. Предтеченский А.В. Згадана праця. – С.135. Міністерська система управління знищила цей відрив місцевого карального апарату від центрального керівництва.

Маніфест 1802 року проголошував необхідним "розділити державні справи не окремі частини, відповідно їх природнього зв’язку між собою... і віддати керівництву вибраних... міністрів, постановивши для них головні правила, якими вони повинні керуватись в виконанні всього, чого буде вимагати від них посада". Марней Л.П. Формирование структуры министерства финансов в России в I четверти XIX в.// Вестник Московского университета. Серия 8. Исория. – 1998.-№6.- С.44 Тобто, головною особливістю нових органів центрального управління, була їх одноосібна влада, коли кожне відомство управлялося міністром замість попередньої колегіальної присутності. А влада міністрів розповсюджувалася у відповідній йому галузі на всій території імперії.

Щодо взаємовідносин міністрів з імператором, то в маніфесті визначалось, що в тих випадках, коли влада міністрів не дозволяла вирішувати завдання, які були перед ними поставлені, він повинен був знищувати перешкоди і йти з доповіддю до імператора. Останній, якщо був згідний, затверджував її і повертав міністру для виконання. Марней Л.П. Формирование структуры министерства финансов в России в I четверти XIX в.// Вестник Московского университета. Серия 8. История. – 1998.-№6.- С.44 Але перш, ніж подати доповідь імператору, міністр повинен був показати її іншим міністрам для "необхідного розглядання зі всіма державними частинами, які знаходились в його підпорядкуванні". Приходько М.Я. Реформа центральных учреждений государственного управления в России в I трети XIX в.// Правоведение. – 2000.-№5.-С.190.

У відповідності з основним положенням маніфесту, міністри були членами Ради і були присутніми в Сенаті. В кінці року кожний з них повинен був скласти звіт про свою роботу, яка повинна була перевіритися в Сенаті.

За маніфестом міністру наказувалося створити канцелярію і