1830-1831 років серед паперів Новосильцева. Найбільш точним перекладом з французької мови була б назва „Конституційна хартія Російської імперії”, але в російському варіанті заголовок виглядав інакше: „Державна уставна грамота Російської імперії”. Цю обставину можна пояснити лише побоюванням Олександра І занадто відверто декларувати точну назву передбачену проектом докорінну зміну основ російського державного життя. Важливим є і те, що в самому текстів „Уставної грамоти” слово „конституція” не було використано, хоча запровадження в життя положень цього документу перетворило б Росію в конституційну монархію. Все це витікає з аналізу основних положень „Уставної грамоти”. Преш за все необхідно зазначити, що в ній проголошувалось утворення в Росії принципово нового для неї, буржуазного по своїй суті органа – двопалатного парламенту. В статті 91 конституції зазначалося, що „російський народ від нині і назавжди буде мати право народного представництва. Воно повинно міститись в державному сеймі, яке б складалося з державця і двох палат...”. Крім загальноросійського парламенту проголошувалося утворення так званих намісницьких сеймів. Статті 13, 31, 32 і 101 містять надзвичайно обережне формулювання завдань, які на них покладалися: в них говорилося лише про „сприяння” загальноросійського і місцевого сеймів імператору в здійсненні ним законодавчої влади. Цими положеннями готова конституція різко відрізнялася від „Краткого викладення основ”, де про участь імператора
Мироненко С. В. Как Россия в начале ХIХ века чуть не стала конституционной монархией // История Отечества: люди, идеи, решения. – М.: Издательство политической литературы. 1991. – С. 267.
в законодавстві нічого не було сказано. а тільки говорилося, що закони будуть обговорюватись в сеймі1.
Це трактування ролі народного представництва в „Уставній грамоті” підштовхнула деяких науковців взагалі до заперечення, що її здійснення призвело б до конституційної перебудови країни. Зокрема А. В. Предтеченський вважає, що державний сейм тільки співдіє імператору, і „Грамота”, таким чином не перетворювала б Росію в конституційну монархію2. Але насправді ж використання авторами конституції при з’ясуванні прав сейму терміну „сприяння” було застосовано для того, щоб замаскувати справжній зміст політичної реформи. В дійсності сейм повинен був не стільки „сприяти імператору, скільки різко обмежувати його право на одноосібне видання законів”. В статті 115 двозначно говорилося, що „загальний державний сейм... від імені імператора через Державну Раду розглядає всі проекти законів цивільних, карних і галузі керування, дія яких поширюється на всю імперію”. У відношенні до місцевих сеймів у статті 103 повідомлялось, що вони повинні розглядати лиш ті закони, які будуть запропоновані їм імператором. З цього випливає, що жоден закон не міг бути виданий без відома загальнодержавного сейму і без його затвердження.
Право законодавчої ініціативи за „Уставною грамотою” зберігалось виключно за імператором. Сейму, згідно з статтею 130, надавалась повна свобода у викладенні своєї думки. Було закріплено право сейму або відкинути проект закону, або його погодити (стаття 132).
Отже, сейму надавалось право „вето” і тим самим суттєво обмежувалась законодавча влада імператора. Більше того, імператор самостійно, без сейму
Мироненко С. В. Страницы тайной истории Самодержавия. Политическая история России I половина XIX века. – М.: Мочель, 1990. – С. 46.
Предтеченский А. В. Очерки отечественно-политической истории России I четверти XIX века. – М.-Л.: АНССР, 1957. – С. 350.
мав право тільки видавати „устави, накази, рескрипти, постанови, але не закони”.
Ось у чому відбувалось „сприяння” сейму імператору у виконанні покладених на нього обов’язків. Про те, імператор теж отримував право відкидати будь-який закон, затверджений сеймом1.
Таким чином законодавча влада хоча і перестала бути компетенцією одного монарха, але вона не ставала власністю органа державного правління. Тому, „Уставна грамота” була яскравим намаганням об’єднати самодержавство з конституційною системою, тому що сейм був позбавлений важливого атрибуту законодавчої влади – право пропонувати нові закони. Право законодавчої ініціативи визнавалося лише за імператором. Сейм повинен був лиш вдосконалювати запропоновані йому закони, але не складати самостійно нові.
Щодо здійснення народного представництва. то в „Уставній грамоті” цьому був присвячений цілий розділ. Слід зауважити, що по суті він був повторенням подібних розділів польської конституції 1815 року. Відмінністю було лише те, що в Росії поряд з загальнодержавним парламентом встановлювались ще парламенти намісництв. В статті 100 „Уставної грамоти” сейми намісницьких областей повинні були скликатися кожні три роки, а загальний сейм держави – кожні п’ять років. Отже, вони не являлися постійно діючими установами. Було також встановлено термін їх роботи – 30 днів.
Принципи організації місцевих сеймів і сейму загальнодержавного в цілому співпадали. Місцеві сейми також повинні біли складатись з двох палат: верхньої – Сенату і нижньої – земської посольської ради. Верхню палату передбачалось утворити з одного з департаментів Сенату, для цього цей департамент переводився в головне місто відповідного намісництва.
Минаева Н. В. Правительственной конституционализм и передовое общественное мнение России в начале XIX века – Саратов, 1982. – С. 285.
Принципово інакшим чином передбачалось сформувати нижню палату намісницького сейму. В статті 148 говорилось, що „палата намісницького сейму складалася по призначенню державця із двох третин послів і депутатів, вибраних місцевими громадянськими зборами”. Членом „посольської палати” міг бути обраний будь-який чоловік, досягнувший віку тридцяти років, сплачуючий податки. Виборчими правами від дворянських зборів користувалися дворяни, які досягли 25 років, а від „громадянських товариств” – всі міщани, які мали нерухоме майно і так звані іменні стани”: вчені, художники, банкіри, також купці перших двох гільдій, цехові майстри, які досягли віку 25 років. Вибори повинні були