бути прямими. Раз на три роки при кожному новому сейму повинна була змінитися половина депутатів, решта залишалася до кінцевого терміну1.
Цар згідно „Уставній грамоті” мав право вмішуватись у формування нижньої палати намісницьких і загальнодержавних сеймів. Це був крок назад у порівнянні не тільки з польською конституцією, але й „Кратким викладенням основ”. Обставини виникнення цієї поправки – намагання Олександра І об’єднати самодержавні принципи з вимогами буржуазного устрою.
Як тільки імператор зіштовхнувся з чимось, що обмежувало звичну безконтрольність, обмежувало його можливості діяти по-своєму, його теоретичні уявлення виступали на другий план. Вся діяльність народного представництва зводилась майже тільки до права висловлювати свою думку у відповідь на запити царя. що фактично придавало його діяльності в цих питаннях не законодавчого а законодорадчого характеру. Тим не менше обговоренням законів функції парламенту не обмежувались. Одним з основних прав і обов’язків сейму було обговорення і затвердження державного бюджету. Це в певній мірі обмежило можливість верховної влади
Мироненко С. В. Страницы тайной истории Самодержавия. Политическая история России I половина XIX века. – М.: Мочель, 1990. – С. 50-51.
безконтрольно розпоряджатись фінансами1.
Суттєвою поступкою самодержавним порядком була, крім того, відмова парламенту у праві обговорювати і затверджувати готові звіти Державної Ради. Один з основних буржуазних принципів - принцип відповідальності виконавчої влади перед народними представництвом – був замінений в „Уставній грамоті” правом імператора представляти на обговорення парламенту окремі частини загальноосвітнього звіту2.
Головою виконавчої влади, по проекту конституції проголошується імператор. В статті 15 говорилось, що „государь є верховний голова загального управління імперії. Він турбується про внутрішню і зовнішню безпеку держави. Він слідкує про свої права і володіння”. В цій частині „Уставної грамоти” зазначались права монарха у відповідності з загальноприйнятими нормами буржуазного права, характерним для конституційних монархій: особа його священна і недоторкана, йому належить право проголошення війни і заключення миру, він голова флоту і армії, він призначає послів і чиновників, він голова церкви, йому належить право помилування.
В статті 24 повідомлялось, що „государ розпоряджається прибутками держави ..., але відповідно з утвердженими ним бюджетами намісництв з бюджетом всієї держави”.
Але після проголошення „Уставної грамоти”, імператор має право своєю одноосібною владою затвердити лиш перший бюджет. Без затвердження сейму бюджет країни не міг отримати законну силу.
Органами центральної виконавчої влади в „Уставній грамоті” були названі Державна Рада і міністерства. Державна Рада повинна була
Мироненко С. В. Страницы тайной истории Самодержавия. Политическая история России I половина XIX века. – М.: Мочель, 1990. – С. 52.
Предтеченский А. В. Очерки отечественно-политической истории России I четверти XIX века. – М.-Л.: АНССР, 1957. – С. 389.
складатись з двох частин: Урядової Ради, або комітету міністрів, і Загального Зібрання Ради.
Урядову Раду передбачалось скласти з міністрів та „інших осіб , призваних в нього по волі імператора”. Члени цієї установи отримували право анулювати розпорядження намісників і звільняти деяких чиновників. Загальне Зібрання Ради було принципово новим органом і в значній мірі нагадував ту Державну Раду, яку пропонував Сперанськитй у своєму „Веденні до укладення державних законів”. Його загальне зібрання повинно було розглядати і розробляти проекти законів, повідомляти імператора про зловживання адміністрації, розглядати звіти міністерств, вирішувати питання про винність або невинність чиновників. Інакше кажучи, він ніби дійсно ставав центром виконавчої, законодавчої і судової влади.
Вирішення всіх конкретних питань керівництва країною збиралося у міністерствах. Саме на них покладалося „виконання законів”. Далі говорилося у судовій відповідальності осіб, наділених виконавчою владою, але не про їх відповідальність перед народним представництвом1.
Особливу увагу у проекті конституції 1820 року було приділене реформуванню місцевої адміністрації, а точніше нового її ланцюга – намісництв. Свідоцтвом того, яке велике значення приділялось перебудові країни на принципах буржуазного феодалізму, було початок „Уставної грамоти”. Перша ж частина проекту конституції замість викладення загальних принципів, покладених в її основу, як це було прийнято в усіх подібних документах, присвячена новій організації місцевого управління. Судячи з цього утворення намісництв повинно було випередити всі кроки, направлені на практичне здійснення конституційного проекту. Недарма ця перша частина отримала назву „Випереджальні розпорядження”.
Мироненко С. В. Страницы тайной истории Самодержавия. Политическая история России I половина XIX века. – М.: Мочель, 1990. – С. 56.
В ній були викладені заходи, які повинні були випереджати перебудові країни на конституційний лад1. В статті 1 було проголошено, що „Російська держава ... поділяється ... на великі області, названі намісництвами”. Згідно з „Уставною грамотою” Росія поділялась на 12 намісництв, як це показано у додатку 3. Наступні сім статей першої глави присвячені структурі намісництв. Губернії, які ходили в намісництва, зберігали попередній поділ на уєзди, а уєзди поділялись, і це було новим, на округи. Всі міста поділялись на губернські, уєздні та інші. Міста третьої ступені передбачались зробити центрами округів. Організація влади в намісництвах співпадала з організацією її у масштабах всієї країни. Намісницькі установи представляли собою ті ж загальнодержавні органи, але в мініатюрі. Тут також утворювалися органи народного представництва – намісницькі сейми, а виконавча влада передавалася наміснику і раді намісництва. Рада намісництва повинна була поділятися на управлінську раду і загальне зібрання. Управлінська рада повинна була стати комітетом міністрів намісництва. Загальне зібранні ради повинно було займатись всіма питаннями , які застосувалися б управлінням намісництв2.
Основними задачами загального зібрання проголошувалося спостерігання за станом фінансів, а також „розвиток землеробства, промисловості і торгівлі”. Тут також передбачалось розробляти і об8говорювати