У 1906—1913 рр. селяни Російської імперії одержали за сприяння Селянського банку 8 млн 460,4 тис. десятин землі, тобто більше, ніж за попередні 23 роки існування банку (8 млн 275,9 тис. десятин). Всього за роки реформи селяни за допомогою банку одержали близько 10 млн десятин землі.

Протягом 1906—1910 рр. через банк поміщики України продали селянам понад 480 тис. десятин землі, а всього площа дворянських земель за 1906—1910 рр. зменшилася на 1,1 млн десятин. Чимало поміщиків звільнялися від надлишків землі, переходячи до більш ефек-тивних методів господарювання, деякі розорювали або ліквідовували повністю свої маєтки. Наприклад, на Волині великі поміщики свої ла-тифундії перетворювали на більш ефективні підприємства, що працю-вали виключно на ринок. Вони спеціалізувалися на виробництві сіль-ськогосподарської продукції. Так, господарство поміщика Шестакова спеціалізувалося на розведенні високопродуктивної породи корів, на-дої молока яких становили на кожну корову в середньому понад 500 відер на рік. Корови не тільки експонувалися на щорічних виставках у Бердичеві, а й відправлялися у різні кінці України, губернські цент-ри Росії, в обидві столиці.

П. Столипін заохочував тих селян, які брали землю у приватну влас-ність, знижував за неї плату. Нагадаємо, що Указом від 1 січня 1907 р. викупні платежі за землю було відмінено. Але за період з 1863 до 1905 р. держава уже отримала з селян близько 2 млрд крб., що в кілька разів перевищувало ціну на землю, яку одержали селяни. Взявши землю, се-лянин проявляв неабияку турботу про неї, систематично поліпшував її структуру, плекав, як мати немовля. Так у нього формувалося почуття законності та власності, почуття справжнього господаря землі, яка пла-тила йому сторицею.

У 1907 р., виступаючи у Державній думі, прем'єр-міністр П. Столипін заявив, що у реформуванні аграрного сектору уряд робить ставку не на убогих і п'яних, а на сильних і міцних селян. Насамперед він мав на увазі роботящого, «загребущого» селянина, який любить землю і має бажання працювати на ній. Саме такий власник покликаний відіграва-ти важливу роль у перебудові держави, і з цією метою акцентується у вага на посиленні заможного селянства, тобто на створенні умов для аграр-но-економічного розвитку імперії. Але на перешкоді стояли сили, які тримали саме такого сильного селянина в общині. Щоб вирватися з неї, цьому селянинові часто доводилося платити власною кров'ю. По великій землеробській імперії пройшов гострий ніж свободи. Общинної землі не вистачало, уряд заборонив землевпорядкувальним комісіям і Селян-ському банку передачу казенної землі селянській бідноті, котра не мала ні інвентаря, ні коней. Це були в основному ті селяни, які продали або здавали свої невеликі наділи в оренду іншим, не бажаючи працювати на землі. Безумовно, такі селяни не могли мати ні реманенту, ні тяглової робочої сили, оскільки їхній спосіб життя того не вимагав. Справді, вони були убогими і часто в дні появи грошей за поденщину та оренду просиджували їх у корчмі.

У результаті звуження поміщицького землеволодіння та перетворення його на більш ефективні підприємства, пов'язані з ринком, потреба в найманій робочій силі зменшувалась, що призводило до виштовхуван-ня слабосильних селян за ворота аграрної реформи. Останнім надава-лась можливість шукати свою долю в містах на фабриках та будовах. Старий селянський світ з його зрівняльно-патріархальними уявлення-ми про справедливість зазнавав краху. Відкривався широкий шлях до економічної свободи, ринку праці, розвитку підприємництва.

ІІІ. Вихід селян з общини

Здійснення земельної реформи в українських селах було покладено на губернські та повітові землевпорядкувальні комісії. Процес розвит-ку сільського господарства тут відбувався набагато швидше, ніж в інших колоніях Російської імперії. Так, по семи губерніях, крім Волині та Поділля, з 1906 р. до 1 травня 1915 р. вийшло з селянської общини 468 тис. дворів, які закріпили у приватну власність 2794 тис. десятин землі, або 30,2% від загальної площі общинної надільної землі. Найбільш активно процес виділення селян з общини відбувався на Правобережжі, зокрема у Київській губернії — 48% дворів, на Півдні — 45,6%. На Лівобережжі з общини виділилися за цей час лише 20,5% дворів. Вна-слідок цього на Правобережжі та в Полтавській губернії общинне земле-володіння майже зовсім зникло, а на Півдні й Харківщині воно охопи-ло близько половини селянських дворів. Характерно, що 57% селян, котрі вийшли з общини в усій імперії і закріпили землі у приватну власність, були українські землероби. Причому це за умов, коли ціна на землю в губерніях України виявилась значно вищою, ніж в інших регіонах імпе-рії. Наприклад, у Степовій зоні ціна однієї десятини становила 172 крб. 30 коп., тоді як у сусідній Курській губернії — 122 крб. 60 коп., а в інших була ще дешевшею.

У своїх спогадах «Юність. Від В'язьми до Феодосії» (Париж, 1973 р.) М. Волков-Муровцев пише: «На моїй пам'яті багато змінилось — столипінські реформи, Селянський банк, кооперативи сильно змінили землеробство... Землі було багато. Недалеко від нас було шість розоре-них помість, де і поміщики, і всі їх будівлі зникли. Земля тисячами десятин була на продаж.